🥸 Путін vs Мадуро. Незручне порівняння.Конфлікт США з Венесуелою часто й небезпідставно подається як протистояння розвинутої демократії та заскорузлої диктатури. Це зручна й логічна рамка. Але вона починає тріщати, щойно ми пробуємо застосувати ті самі критерії до інших, значно сильніших режимів.Ключова фігура цього конфлікту — президент Венесуели Ніколас Мадуро. За час його правління країна остаточно перетворилася на авторитарний режим і перейшла під контроль вузької еліти, яка зосередила у своїх руках армію та ключові національні ресурси. Незалежні суди й парламент були знищені, опозиція та медіа — придушені, а образ зовнішнього ворога став універсальним виправданням усіх внутрішніх провалів.Звучить дуже знайомо, правда?Президент Росії Володимир Путін керує країною з тими самими ознаками персоналістської автократії. Вибори давно перетворилися на політичну декорацію, судова й законодавча гілки — на обслуговуючий персонал виконавчої влади. Репресії, політичні в’язні та системний тиск на медіа стали нормою, а силові структури — головною опорою режиму. Паралелі тут не метафоричні, а прямі. І це без урахування факту розв’язання найбільшої війни в Європі з сотнями тисяч жертв.Але далі починається неприємна різниця — не в суті режимів, а в ставленні до них.Мадуро не визнають легітимним, називають очільником «режиму», проти нього вводять санкції, висувають кримінальні обвинувачення і навіть застосовують військову силу для його затримання.Путіна визнають, із ним ведуть переговори, стелять червоні доріжки й говорять про «деескалацію».Системи майже однакові. Наслідки — принципово різні.Щодо Мадуро міжнародна риторика гранично жорстка. Його легітимність відкидають, відповідальність персоналізують, а сам режим відкрито виносять за дужки «нормальної» політики.У випадку з Путіним картина інша. Його легітимність майже не ставлять під сумнів, з ним говорять мовою компромісів, угод і «необхідності діалогу». Про відповідальність говорять пошепки або не говорять зовсім.Ніхто не бомбить Москву. Ніхто не оголошує полювання на російського президента. Ніхто системно не проговорює нескінченний перелік злочинів його режиму.Причина цієї різниці цинічна й проста.Росія — ядерна держава, глобальний військовий гравець, занадто велика й небезпечна для прямого тиску. Венесуела — слабша, ізольованіша й значно зручніша для демонстративного покарання. Саме тому до одних застосовують принципи, які не наважуються застосувати до інших.Замість висновку. Мадуро — зручний злодій. Путін — незручний. Не тому, що між ними є принципова різниця. А тому, що різна ціна конфлікту з ними.Це не історія про справедливість.І не про цінності. Це історія про вибіркову мораль, яка закінчується там, де починається страх.І доки ці речі не називають своїми іменами, розмови про «демократію та цінності» залишаються красивими — але вибірковими.😏@malenko_kyiv