Приказка | Я не була у Стамбулі років, мабуть, із десять. Турецькою я майже не го...

Я не була у Стамбулі років, мабуть, із десять. Турецькою я майже не говорила за цей час і геть усе забула. Ну, думала, що забула. Утім життя — фантастична річ. Хто б міг подумати, що турецька мова стане мені в пригоді аж у Нідерландах! Це був випадок, коли знадобилося відвезти кішку до ветеринара (див. попередні дописи).Туреччина для мене — це вибух смаків, ароматів, кольорів, емоцій. Мальовнича природа. Люди, які вміють насолоджуватися життям. Вони космічно працьовиті, дуже охайні, гостинні. Від них я вчилася готувати і прибирати, інтенсивно виявляти повагу і торгуватися. І ще вони дуже люблять котів. Бо це ж улюблена тварина пророка Мухаммеда. Потім, уже у Львові, в мене були коти Лукум та Інжир і ще гостьовий кіт Шербет.Ще феномен турецької педагогіки. Діти там абсолютно шалені й некеровані — але поки маленькі. Уже до моменту повноліття вони перетворювалися на спокійних, стриманих і розважливих особистостей, для яких терпіння — одна з важливих чеснот. Звичайно, що все індивідуально, але загальна тенденція така.Треба сказати, що в Туреччині я перебувала в “бульбашці”  людей із гарною освітою. Це важливо. Я знаю, що не всі турки такі. Мабуть, зараз там ситуація покращилась, але тоді я була здивована побачити дорослих людей, які не вміли читати й писати. У Криму всі вміли. Навіть дуже-дуже бідні.Я знаю, що в багатьох аспектах Туреччина — це складна країна і, мабуть, так було завжди. Проте  в мене залишились про неї чудові спогади. Ось виходиш із літака — і вже відчуваєш особливе стамбульське невагоме повітря, а в ньому — нотки моря, парфумів і миючих засобів.Чи були в мене там неприємні моменти? Були, але незначні і зрідка. Якісь такі комунікаційні непорозуміння — та в принципі все. Аптеки в неділю не працювали — це мінус. Рельєф міста місцями скажений. Затори. Були також деякі райони і вулиці, куди місцеві просили не ходити —  і я не ходила. Необхідність дуже сильно вважати на думку сусідів — це водночас і плюс, і мінус, як я тоді гадала. Не можна виходити босоніж на балкон, бо там можуть бути скорпіони. І так, я бачила, що людям там часто буває важко, з різних причин. Чого вартував лише досвід страшних землетрусів… Але де легко?..Тоді я мало думала про творчі перспективи, але зараз розумію, що можливостей для самореалізації в мене там, мабуть, було б мало.З однієї зі своїх останнії поїздок до Стамбула я привезла мозаїчні світильники. Їх у мене вдома у Львові кілька, я їх дуже люблю. Затишні, казкові, таємничі. Вони зроблені з розрізаного або розбитого на шматочки скла. Інколи я дивлюся на них і думаю, що життя часто й нас змушує почуватися розтерзаними та розбитими. Здається, що все не так. Розбиваються ілюзії, надії, плани, мрії… А потім із тих уламків складається щось нове, щось надзвичайно красиве. І якось так воно є.І наостанок пораджу книжки про Туреччину, які мені дуже сподобалися. Утім, якщо ви в Туреччині ніколи не жили тривалий час, можливо, вони не стануть для вас близькими та зрозумілими.«Тривожний вісник Стамбула», Ерсін Карабулут — цікавий, щирий і дуже талановитий комікс про життя в Туреччині.«Мене називають Червоний», Орхан Памук — до деталей виписаний, гарний, як турецька мініатюра, детектив у старовинній атмосфері.«Музей невинності», Орхан Памук — гарна, у багатьох моментах дуже влучна книжка, проте сумна.І також рекомендую будь-яку книжку про турецьку кухню.Та пам’ятайте: ви завжди можете сказати “Ні, я не буду” у відповідь на будь-яку пораду. Просто пам’ятайте, що можете.