2 червня. З новим ранком всіх! Він настав і це вже добре. З новин дізналася про нічний обстріл Києва, про нові руйнування, про нових постраждалих, про пожежі та вибухи. І знову сирена. Знову повітряна. Це означає знову чийсь біль. І звикнути до цього неможливо. Збираюся в Київ, бо є невідкладні справи. Донька здивувалася, що ночувати не буду. Так, поки такі довгі дні, то можу зʼїздити туди і назад, щоб не возити всіх з собою, бо кожна така ніч це неймовірний стрес. В нас на вихідних весь час щось літало, щось вибухало, але далеко. І все одно собак ледь заспокоїли. І знову в них нервові зриви. Тож посидять вдома, поки я повернуся. У мами сьогодні день народження. Тож хочемо з донькою, яка приїхала на короткий час до Києва, поїхати на кладовище, відвідати, посадити квіти. Якщо чесно, то не була давно. Коли помер тато, їздила щодня перші пів року. Нічого не могла з собою вдіяти, тягнуло туди просто посидіти хоча б годину, поговорити, просто помовчати. Рівно через пів року день в день ніби відрізало. Памʼятаю цей день: тато помер в липні, а тут був січень, раптом піднялася така заметіль, що я ледь вийшла з кладовища, мене ніби виганяли звідти, я ніби прокинулася тоді. І більше не їздила. З мамою було навпаки: я не можу примусити себе туди піти. Не знаю що це. Я не можу там довго бути, не хочу ходити сама та й з кимось теж не дуже комфортно. З донькою, то інша справа. Тож вирішили зустрітися там в мамин день народження. Мама була дитиною війни, був такий «титул» в радянському союзі. Це практично нічого не давало, ніяких особливих пільг, але мама і пишалася, і ненавиділа це звання. Її тата розстріляли практично в неї на очах. Він був директором школи і його залишили на окупованій території, бо добре знав німецьку і ще декілька мов. Передавав все, що чув, був фактично розвідником. Але його зрадили свої ж. Дивно, що зрадника знайшли через багато років. Його видав золотий номерний годинник, яким нагороджували випускників Варшавського університету, який закінчив мій дід. А в 28 років його розстріляли на очах у чотирирічної доньки. Мама несла цю травму все своє життя. Війна відібрала в неї не тільки дитинство, вона повністю змінила її життя, забрала саме поняття родини, дому, затишку. Вона росла в Самарканді, куди її відправила бабця у чотирирічному віці і повернулася в Київ, коли їй було майже 17. Тож поняття рідного дому в неї було відсутнє, так само як і в мене. Дім я створюю зараз. Мама все життя працювала на кіностудії ім. Довженка, була художником по костюмах, обʼїздила всю Україну та й радянський союз, працювала більше ніж у 50-ти фільмах практично з усіма відомими нашими режисерами. Збирала старовинні вишиванки ще тоді, коли це було під забороною, коли це знищували, ховали. Вона викупала їх, знала де в якій місцевості як вишивали. І взагалі про костюми, історичні часи, тканини, фасони, давню моду знала все. Це було захопленням на все життя. У мене в зараз ще зберігаються її ескізи, замальовки, листівки. Всесвіт забрав її за два місяці до ковіду. Тож їй не довелося бачити ані карантин, бо не знаю як би вона його витримала з її постійним бажанням кудись їхати, ані ще одну війну, яку вона ненавиділа. А як вона сварилася з подругами, які намагалися розповідати про Севастополь, город руських моряков. Як вона безжально пояснювала чей все ж таки Крим. Скучаю за нею. А на кладовище їхати не хочу і не можу. Може тому, що вона завжди зі мною, десь дуже близько, десь в серці. Мама була дуже жіночною. Вона не дуже вміла прибирати, куховарити, прати. Її жіночність була в усьому іншому, в тому, як вона тримала себе, як поводилася, як говорила, як одягалася. Вона була жінкою! Неймовірною жінкою, коли оце відчуття прекрасного передається на генному рівні, що не можливо виховати і не можливо вбити нікому, ані війні, ані обставинам, ані часу. Сьогодні день жіночої краси, день, коли ми надзвичайно гостро відчуваємо наскільки прекрасний світ, скільки в ньому яскравості, квітів, щастя, жіночності, кохання. І це ніколи не зможуть вбити ані війни, ані обставини, ані час.