Я довго дивлюсь на братові чоботи, військові, новісеньки. З завʼязаними один з одним шнурками. Такими великими, що майже не віриться, що в людини може буть така гігантська нога. - Саш, а який в тебе розмір? - 46й. - Я привезу. Я знаю, як важко знайти якісне взуття на таку велику ногу. На таку велику людину. Я перекладаю братові ботинки з коробку. - Пробач мене - пошепки кажу я. Цілую кожен чобіт.Кожного разу, як щось віддаю братове, почуваю себе зрадником. Алогічне, занадто емоційне та егоїстичне відчуття, але як є. А потім, у тому ж баулі, дістаю термос. Маленький термос, на два - три рази. Маленький термос, який пахне ТВОЄЮ кавою.В якому на дні піском часу тримає пам’ять вже суха кавова гуща. В цієї чорної пилі майже все.Твої брудні пʼяти, лилові від шовковиці.Твоя тоненька шия та величезні сяючи очі, коли ми вперше разом приїхали у піонЄрський лагерь. Твоя мрія у другому класі купити лошадь та тримати її на горищі.Твої перемоги та твої поразки. Твій баян, твоє тейквандо, твої омріяні подорожі. Твої здійсненні подорожі.Твої нейздіійсненні мрії. Твої посивіли потилиці.Твоя впертість. Твоя відвага.Твоя посмішка. Твоя кава, яку я купляю кожен раз, коли їду до тебе.Яку я купляю просто так і потім сиджу на лавочці, а раптом ти прийдеш?Твій міцний вонючий еспресо. Твій маленький термос, який пахне тобою. Я його нікому не віддам. Боже, як жити?…