Наприклад, у XV столітті канцелярія великого магістра Тевтонського ордену видавала охоронні грамоти навіть людям, оголошеним поза законом. Такий документ міг гарантувати недоторканність на визначеній території протягом визначеного часу, щоб людина могла прибути, домовлятися, відповідати перед владою або спробувати владнати конфлікт.

І що складнішими ставали суспільства, то більшу частину роботи, яку колись виконували особисті зв’язки, починали виконувати безособові правила та інституції. Саме тут можна було б дуже легко захопитися і сказати, що сучасний паспорт, дипломатичний імунітет або міжнародне право - прямі нащадки давнього закону гостинності. Це було б красиво і неправильно.

Але загалом проблема, яку вони вирішують, не змінилася. Сучасна людина може сісти в літак, пролетіти кілька тисяч кілометрів і через кілька годин опинитися серед мільйонів людей, жодної з яких вона ніколи раніше не бачила. Вона показує невелику книжечку або пластикову картку людині, яку теж бачить уперше, - і величезна система правил повідомляє обом сторонам, хто перед ними, що цій людині дозволено, хто за неї відповідає і що станеться, якщо встановлені правила будуть порушені.

Ми більше не потребуємо родича в кожному поселенні. Ми побудували інституції, які дозволяють довіряти не конкретній людині, а системі. Але поряд із цими величезними безособовими системами продовжує існувати значно старіша річ. Це твоя особиста гостинність.

Коли до тебе приходять гості, тієї ж секунди запускається дивовижна кількість правил, більшість із яких ніхто ніколи не пояснював тобі формально. Ти запрошуєш людину увійти, показуєш, де залишити верхній одяг, де вбиральня, пропонуєш сісти, чай, каву або їжу, а якщо людина залишається на ніч - показуєш, де спати. А гість зі свого боку прекрасно розуміє, що запрошення до квартири не означає дозволу відкривати всі двері. Він не нишпорить по шафах, не забирає речі, не лягає у твоє ліжко без запрошення, не приводить із собою ще десять людей, і якщо запрошення не передбачало іншого, а ще - рано чи пізно він повинен піти.

Ми можемо не називати це ритуалом, але це ритуал. Людина, яка ще хвилину тому була зовнішньою щодо твого приватного простору, переступає поріг і отримує набір дозволів, яких не має випадковий перехожий. Водночас вона приймає набір обмежень, яких не має господар.

І тепер, після всієї цієї довгої історії, можна повернутися до питання, з якого ми починали.

Чому люди взагалі це роблять?

Чому істота, для якої незнайомець протягом величезної частини еволюційної історії міг означати конкурента, переносника хвороб, суперника за ресурси або просто озброєну невідому людину, навчилася відкривати перед ним двері, годувати його і дозволяти заснути поруч зі своєю родиною?

Звісно, можна було б написати, що це тому, що людина добра. Але десять частин цієї історії були потрібні саме для того, щоб побачити, наскільки ця відповідь неповна. Люди не стали довіряти чужинцям тому, що одного дня стали добрими. Вони створили правила, за якими чужинцеві можна було довіритися настільки, щоб він сів біля твого вогню.

Бо чужинець був і залишився небезпечним.

Але світ без чужинців виявився ще небезпечнішим.