Дослідник ранньоірландського права Гіройд Мак-Еойн звертає увагу, що briugu мав годувати й давати притулок усім, хто приходив до нього, а за виконання необхідних майнових умов його «ціна честі» могла дорівнювати королівській. Для такого статусу потрібні були значні стада, дім біля великої дороги і, у майже казковому формулюванні правових коментарів, «невичерпний казан». В одному з ранньоірландських правових описів обов’язки такого господаря передано словами:

«Він не виключає жодного стану, не відмовляє жодній компанії і не ставить нікому в провину, хоч би як часто той приходив».

Те, що починалося як поведінка окремої людини щодо чужинця, може стати соціальною функцією. Людина здобуває високий статус саме тому, що її дім постійно відкритий для тих, хто рухається дорогами. Тут ми підійшли до наступної проблеми. Чужинець знайшов собі прихисток, переночував, уранці вийшов із гостинного дому і знову опинився серед незнайомців.

Ми майже всю цю історію дивилися на гостинність як на просторово обмежену угоду. Ось дім, ось господар, ось гість, і всередині цього простору діють особливі правила. Але що робити людині, якій потрібно пройти сотні кілометрів територією, де вона нікого не знає і, що важливо, її ніхто не знає?

І тут слово імператору Маврикію, якому традиційно приписують авторство візантійського військового трактату «Стратегікон», створеного наприкінці VI - на початку VII століття. Описуючи склавинів та антів - групи, які вважають частиною ранньослов’янського світу, - автор пише:

«Вони добрі й гостинні до мандрівників у своїй країні та безпечно проводять їх з одного місця до іншого, куди б ті не бажали. Якщо чужинець зазнає якоїсь шкоди через недбалість свого господаря, той, хто перед цим передав йому чужинця, починає війну проти цього господаря, вважаючи помсту за чужинця священним обов’язком».

«Стратегікон», XI, 4. Український переклад за англомовним перекладом Джорджа Денніса; точне формулювання потребує остаточного звірення з виданням.

Звичайно, тут потрібна та сама обережність, яку ми вже застосовували до Тацита. Перед нами не власний правовий текст склавинів чи антів, а погляд візантійського військового автора на народи, проти яких його читачам доводилося воювати. Тому не можна цей абзац «Стратегікону» вважати сталим слов’янським кодексом гостинності, як намагаються робити деякі автори. Але якщо опис хоча б приблизно передає реальну практику, то перед нами практика передачі відповідальності за гостя на всьому його маршруті.

Тут гостинність починає виконувати функцію, значно більшу за можливість переночувати біля чужого вогнища. Ланцюг людей, кожен із яких бере на себе тимчасову відповідальність за мандрівника, створює коридор, яким незнайома людина може рухатися через простір, що інакше складався б із десятків територій, де вона не має ані родичів, ані друзів, ані власної сили для захисту.

Що більшим ставав світ, яким пересувалися купці, посли, паломники, воїни, ремісники й просто мандрівники, то менше можна було покладатися на те, що в кожному наступному поселенні знайдеться особистий знайомий, готовий відповісти за тебе. Тому ставало дедалі важливішим, щоб захист чужинця вийшов за межі приватного дому.

У середньовічній Європі одним із інструментів стає охоронна грамота - safe conduct, sauf-conduit, Geleit та інші близькі за функцією форми гарантії безпечного проходу. Правитель або інша влада могла взяти під свій захист конкретну людину чи групу людей на певній території й на певний час. Тепер тобі не треба знайомитися з господарем кожного дому, що трапиться дорогою. Ти несеш із собою підтвердження того, що за твоєю безпекою стоїть хтось, кого знають вони. Іноді ця гарантія була буквально матеріальною. У Священній Римській імперії чужоземних можновладців, купців, полонених та інших мандрівників могли фізично супроводжувати представники територіальної влади. Сам супровід означав не лише «ми покажемо вам дорогу», а «ця людина рухається під нашою охороною».

В інших випадках гарантія існувала у вигляді документа.