📖 «Мова пророків. Життя Бен-Єгуди та неймовірне відродження івриту»

Дві тисячі років євреї були розкидані по всьому світу і втратили свою повсякденну мову. Іврит продовжував існувати, але залишався чимось на кшталт церковнослов’янської: суто літургійною мовою.

А у кінці 19—на початку 20 століть сталося щось виняткове: іврит відновили як розмовну мову. Відтепер ним можна не лише молитися і вивчати Тору, а й вести бізнес, говорити про політику, сваритися, кохатися, пліткувати.

Велику роль у цьому зіграв Еліезер Бен-Єгуда, який присвятив цій справі усе життя: переселився з Європи до Палестини; видавав газету івритом; десятиліттями працював над словником, для якого вишукував слова і придумував нові — і зробив своїх дітей першими носіями івриту з народження.

Книга Роберта Сент-Джона, написана на початку п’ятдесятих, трохи специфічна: це не художній твір, але й не нейтральне науково-популярне дослідження, а щось посередині. Я не експерт у темі, але маю підозру, що роль Бен-Єгуди як great man of history, який героїчно і самостійно відродив іврит, у ній трохи перебільшена. 

Але все ж мені було цікаво її читати: на двох рівнях — як історію створення нової мови і як портрет запеклого фанатика, який присвятив справі із сумнівними перспективами успіху усе своє життя і життя своїх близьких, і все-таки домігся свого.

Ловіть ілюстративну цитату:
«…коли він брався шукати слово на позначення певного предмета, концепції чи ідеї, то передовсім повертався до давніх текстів і перевіряв: можливо, таке слово колись існувало в івриті, але потім зникло.

Для такого пошуку потрібне було нескінченне терпіння. Бен-Єгуда прочитував сторінки сотень книжок, інколи почуваючись як людина з лупою, що вишукує мурашине яйце посеред безкрайого пляжу. Проте часто такий пошук давав плоди: потрібне слово знаходилося, і його можна було повернути в широкий ужиток…

Коли іврит перестав бути розмовною мовою, його словниковий запас завмер. Тому в івриті не було слів на позначення ідей, предметів чи концепцій, що виробилися, постали чи були створені за останні дві тисячі років. У таких випадках перед Бен-Єгудою поставала складніша проблема.

Тоді він звертався до “сестринських мов”. Якщо в одній із них потрібне слово знаходилося, він “позичав” його і прищеплював івриту. Це не порушувало його заборони на змішування мов, бо арабська, ассирійська, єгипетська, ефіопська й коптська мови споріднені з івритом за звучанням і формою…

Якщо потрібного слова не знаходилося в жодній семітській мові й не було жодних свідчень того, що воно колись існувало, Бен-Єгуді доводилося кувати слова. Але й тут він ніколи не тулив букви докупи просто за принципом милозвучності. Натомість він спершу шукав основи в івриті і вже з них висновував слово.

Наприклад, він якось вказав дружині, що в івриті немає слова “словник”. Раніше люди говорили просто “сефер мілім”, тобто “книжка слів”. Не знайшовши придатного відповідника в давньоєврейських книжках і сестринських мовах, Бен-Єгуда взяв за основу слово “міла” (“слово”) і створив “мілон”. Це і став один із його перших внесків у нову мову. Говорячи про словники, сучасні євреї вживають слово авторства Бен-Єгуди.

Черговий приклад — це слова “журнал” і “газета”. Відповідних слів бракувало, тож носії івриту за потреби вживали вираз “міхтав-ет”, тобто буквально “письмо часу”. Бен-Єгуда, сам журналіст за фахом, вирішив, що це поняття неоковирне, — потрібна лаконічніша заміна. Тож він узяв слово “час” івритом і, трошки поімпровізувавши, виніс зі свого кабінету нове слово “ітон”, яке швидко підхопила публіка»

#LT_BookReview