АНТИЕКЗОРЦИСТ

Розділ 1: "Велика сімка"

Вони виглядали як звичайна родина з сусіднього під'їзду.
Батько носив потерту джинсовку, голив щоки щоранку і щось бурчав під ніс, гортаючи новини в телефоні. Мати ходила в м'якому в'язаному светрі, пекла пироги й усміхалася сусідкам на сходах. Навіть на дитячому майданчику ніхто б не задозрів, що в цих двох під шкірою немає жодної людської краплі.
Але я знав. Дитяче чуття не обдуриш.
У нашому домі ніколи не горіли свічки — від їхнього полум'я батька починало нудити. Мати ніколи не додавала в їжу сіль, а дзеркала в передпокої завжди були завішені цупкими чорними покривалами — ніби після чийогось похорону. «Щоб пил не сідав», — казала мати. Але я бачив, як увечері, коли вони думали, що я сп сплю, їхня тінь на стіні жила власним життям: вона не повторювала їхніх рухів, а повільно розтягувалася, вигинаючись під неприродними кутами.
Вони були чортами. Приземленими, побутовими прислужниками темряви, які ідеально мімікрували під сіру людську масу.
Я ріс у цьому дивному, стерильному затишку до семи років. Сім — фатальний важіль. Сім днів творення, сім смертних гріхів, сім кіл під землею. У мій сьомий день народження, рівно о півночі, у двері нашої квартири постукали.
Три коротких, сухих удари.
Батько навіть не підвівся з крісла — лише повільно кивнув. Мати мовчки згорнула свою вишивку.
На порозі стояв чоловік у довгій, сліпучо-білій рясі. Вона була білою, як вибілений саван, але замість традиційного білого священницького комірця-колорату з-під шиї визирав вузький, вугільно-чорний комір. Жодного палаючого погляду чи рогів. Звичайне обличчя церковника. Єдине, що його видавало — сухе, абсолютне відчуття залізобетонного холоду, яке він заніс із собою в коридор, та легкий запах тютюнового диму, перемішаного з паленим пір'ям.
Це був Наставник. Великий Антиекзорцист Підземного Сектору.
— Збирайся, хлопче, — його голос був рівним, сухим і позбавленим будь-яких емоцій, наче запис на автовідповідачі. — Час іти.
— Куди? — я стиснув краєчок ковдри.
— Дорога вниз. Твої батьки виконали свою норму. Далі ти навчаєшся у професіоналів.
Він провів пальцем у повітрі — і паркет під нашими ногами безшумно розійшовся в боки, відкривши чорну, нескінченну прірву.
Батько навіть не підвівся. Мати лише поправила мій комір сухими, прохолодними пальцями й тихо мовила:
— Будь слухняним. Виганяй це світло до останньої краплі.
Наставник схопив мене за руку. Його хватка була міцною, як сталеві лещата, а широкі рукава білої ряси тріпотіли, наче крила підбитого птаха. Ми зробили крок у порожнечу.
Падіння тривало вічність. Повітря свистіло у вухах, а перед очима миготіли бетонні пласти породи, закинуті шахти й іржаві конструкції. Ми летіли прямо в серце Пекла.
Пекло виявилося не вогняним пеклом з картин божевільних монахів. Це був гігантський, пульсуючий мегаполіс із сірих панельок, іржавих контейнерів та закручених труб, яким текла закипаюча смола. Тут не було сонця — лише тьмяне світло від величезних печей, що гули десь у глибоких кратерах. Тут кипіло життя: тисячі таких самих «звичайних людей» тусувалися під залізобетонними мостами, а в повітрі висів безперервний, ритмічний гул — низький, важкий бас, від якого вібрували зуби.
— Ласкаво просимо в Академію Осквернення, — промовив Наставник, поправляючи свій чорний комір, коли наші ноги торкнулися холодної бетонної плити. — Забудь усе, що бачив нагорі. Тут ми вчимо ламати те, що вони називають благодаттю.
Він дістав з-під білої ряси важкий, потемнілий від часу залізний хрест із гострими, як лезо, кінцями — Хрест Юди.
— Тримай, — він вклав його мені в долоню. — Твій перший урок починається зараз. У самому центрі Єрусалиму один дурень щойно впустив у себе Ангела. І нам добре заплатять за те, щоб ми вирвали це сяйво разом із його кишками.
Мої пальці стиснулися навколо холодного металу. Вени на моїх дитячих руках уперше сіпнулися і почорніли під шкірою, реагуючи на далекий, ледь відчутний подих чужої, ненависної благодаті.

#поезія
#Ілля_Антонюк_Лірик.
(тґк автора)