Самотність має аромат білих хризантем. Вони не винні, що так сталося. Бо колись кулі білих квітів були про несподіванку. Про перші квіти від однокласників. Про тата, що першим зранку в день народження вітає, витягуючи їх з газети прямо перед дверима. Та з часом хризантеми перекочували в інші руки. У дорослі стосунки. У партнерські жести. Вони з’являлися вчасно. Доречно. Правильно. Без шурхоту газети. Без тремтіння. Без ранкової сонної теплоти. А потім взагалі стали символом байдужості. Квіти, як знак done. Виконано. Жест, як звіт. Присутність, як форма. Галочка в календарі замість погляду. І запах уже не про свято, а про дистанцію, що росте тихо. Про близькість, яка ще стоїть у вазі,але давно не пахне теплом. Тепер гострий аромат прілого листя наганяє сумі викидає у космічну самоту. Бо самотність — це не коли нікого немає. Це коли є «разом»,але немає дотику. То може, самотність — це спосіб зникнути? Вимкнути звук. Згорнути пелюстки. Перестати чекатиСтояти рівно. Як осіння квітка,що витримує холоді більше ні про що не просить. P. S. Іноді тексти — це просто тексти. Аромати — просто аромати. Квіти — просто квіти. Не кожна хризантема має біографію. Не кожен рядок — зізнання. Є щось, що зачіпає. Є щось, що болить десь поруч. Але не завжди в кожному слові є я.