Navíщo | Злість може бути охоронцем болю, насправді . Може з’являєтися раніше, ...

Злість може бути охоронцем болю, насправді . Може з’являєтися раніше, ніж усвідомлення.Раніше, ніж слова.Раніше, ніж встигаєш зловити, про що вона.Здається, що дратує дрібниця.Тон. Питання. Погляд.Так зазвичай реагує місце,де колись було багато болюі майже не було відгуку.Ти могла плакати — і нічого не змінювалося.Могла мовчати — і теж.Могла старатися бути зручною, сильною, «нормальною».З часом стає ясно: вкладатися туди не має сенсу.Плач зникає.А замість нього з’являється напруга, жорсткість, злість.Але не як риса характеру, як спосіб не торкатися того, що колись було занадто.Ця злість рідко буває прямою.Вона частіше зміщена.Виливається не туди, де її причина,а туди, де безпечніше.Тому так боляче і соромно,коли вона з’являється поруч із тими, кого любиш.Особливо в материнстві.Жінка може дуже хотіти бути уважною мамою.Знати, як правильно. Бачити і чути дитину.Старатися і справді багато давати.І водночас усередині неї живе дитина,яка цього не мала.Коли її власна дитина отримує тепло,захист, право бути слабкою,в цій внутрішній дитині може піднятися заздрість.Не до дитини.До досвіду.Думка, яку важко витримати:у неї є те, чого в мене не було.Це відчуття майже не має місця.Соромно відчувати, не прийнято називати.І воно швидко перетворюється на злість.На зрив.На різкість.На крик через дрібницю.Потім приходить провина.І ще більше напруги.Важливо побачити тут головне:ця злість не про дитину.І не про «погану маму».Вона про старий, непомічений біль,який так і не мав свідка.З цим не працюють через контроль.І не через самокритику.Початок це завжди визнання.Визнати: мені важко не тому, що я зла,а тому, що мені боляче.Далі — шукати для цієї злості інший вихід.Не в дитину.Не в себе.У рух, голос, межі, слова — там, де безпечно.І дати болю місце,де його можуть витримати.Де можна сумувати,а не виправдовуватися.Коли біль стає помітним,злість перестає бути єдиним способом вижити.