🚆 Вагон гойдається, сусідка спить, а в мені — буря. У цей самий час у рідному місті лунають вибухи, горять пожежі, падають уламки. Безсилля ніби вже досягло краю, але воно примудряється розростатися ще далі. У тіло врізається тривога й лють, і хочеться кричати чи бігти, ламати тишу цього «безпечного» вагона. І в цьому парадокс — ми відчуваємо слабкість, але саме вона відкриває силу. Силу бути живими, навіть коли страшно. Силу відчути біль і не закам’яніти. Силу плакати над руїнами й одночасно обіймати тих, хто поруч. Є сила встояти. Та, що тримає, коли хочеться розсипатися. Вона нагадує міцні стіни: витримати бурю, вистояти до ранку. І є сила відчути. Вона м’якша, але не менш важлива. Це здатність дозволити собі плакати над руїнами, співчувати постраждалим, обіймати в уяві кожного, кому було страшно. Це сила не відгородитися від життя, навіть коли воно болить. Міцно обіймаю всіх, хто цієї ночі був поруч зі страхом. Співчуваю тим, хто постраждав. І вірю: у нашій вразливості народжується сила, яка справді тримає.