Життя збирається навколо дрібниць.Ми вже давно живемо у фоні війни. І що страшно — звикли.Це не норма. Це психіка рятує нас, як може. Хоч і не завжди з турботою про «потім».Але травма рве тканину буття.Вона не відновлюється сама. Її треба зшивати.Грубо і різко. Або навпаки — художнім швом.Вишивати по ній щось нове, своє.І отут, у дрібницях, які лишаються з нами, коли все інше зникає, — і є точка опори.Не шукай її в книжках чи великих планах. Вона — під ногами.У чашці теплого чаю, яку ти наливаєш собі ввечері.У рушнику, що пахне домом.У ранковому світлі, що падає на кухонний стіл.У повідомленні: "Як ти?", яке ти надіслав, бо не забув.У пісні, яку слухаєш по колу, бо тільки вона зараз витримує твій біль.І — у стосунках.У тих, де можна бути живим. Не сильним — а справжнім.Де мовчать поруч. Де тримають за руку, навіть коли вона холодна.Де не змушують "триматись", а дозволяють впасти й побути.Де дихають разом, без зайвих слів.Де достатньо просто бути.Ці дрібниці й ці зв’язки — як коріння, що тримають тебе, коли дме вітер.Іноді — єдине, що тримає.Бережи себе. І тих, з ким можна мовчати.Бо саме з цього починає будуватись нове життя.