без шкіри...У моїй практиці зараз звучить одна і та сама нота. Дзвенить, мов бокал після дотику ложки.Тема меж. Не гучних і демонстративних:«зі мною так не можна», «відчепіться всі»,а тонших, майже невидимих —як дотик повітря до рани.Коли ти — ніби без шкіри.Коли межа між «я хочу» і «так треба» стерта пальцями інших.Коли втомлює навіть власне життя — бо воно більше не твоє.🔹 Як відчути, що я — це я?🔹 Як зрозуміти, де закінчуються нав’язані реакції й починається справжнє «моє»?Це не про навчитися говорити «ні».Це про народження «так».Про внутрішнє «так» собі — головній героїні свого життя.Про повернення контурів.Про вивчення себе: що я люблю, як мені добре, як звучить моє «ні», яке з любові.Це довгий шлях. І дуже тілесний.Бо повернення меж — це, як нова шкіра.Спершу ніжна, тендітна, чутлива до всього.А потім — міцна, але жива.Пишу це, бо багато хто зараз на цьому етапі.Не відштовхнути, а народитись. Не тікати, а з’явитись.І це можливо.Може, повільно.Може, не одразу впевнено.Але ти знову станеш собою.Зі шкірою. З голосом.І з правом бути головною у своєму житті.