В якийсь момент потяг стає таким звичним, як маршрутка: Дніпро- вокзал-сів-поспав-Одеса. Але чи помічали ви, що приїхати і дістатися — це не одне й те саме? Наче тіло вже на місці, а от частини тебе ще десь біжать за вагонами, намагаючись наздогнати. І ще ця дивна тривога — ніби саме тоді, коли тебе немає вдома, щось там має обов’язково статися. Наче поки ти тут, дім стоїть, а варто поїхати — і він такий: ну все, час почати апокаліпсис. Хочеться просто сидіти вдома й берегти, бути тим мовчазним охоронцем, який відганяє біди самим своїм існуванням. Схоже це тривога і роздирає на часточки, це вона викидає в страшні варіанти майбутнього, це вона не дає відчути приємність і тотальність "тут і зараз" - єдиного реального місця в цьому світі. Але, дім (нагадую собі я) — це не тільки місце, а ще й я сама. І навіть у дорозі я трохи його з собою везу. Везу тепло серця, здатність творити затишок, спокій внутрішній, сум і тривогу, передчуття зустрічи і розлуки - як невід'ємні частини мого внутрішнього дому. Все найважливіше і найнеобхідніше завжди зі мною насправді. Якщо це відчути, то стає легше. Тож бережіть себе, і хай усі ваші частинки дістаються туди, куди Вам треба. В цілістності і щільності))А чай з чебрецем - моя любов. Може Укрзалізниця почала би його продавати не тільки в потягах?

🙈❤️ Чи він так втратить свою чарівність??