#Історії🧩 Задзеркалля📜 У 1930-х Жорж Сіменон вже був відомий як автор кримінальних романів, проте його найвідоміший персонаж — комісар Мегре — тільки починав завойовувати читацьку аудиторію. Втім умови роботи у письменника були далекими від ідеалу: він не мав постійного офісу і часто змінював квартири через борги та податкові проблеми.Одного разу, перебуваючи в Парижі, Сіменон вирішив працювати в кафе. Він обирав тихі місця, де міг спостерігати за людьми. Столик із виглядом на вулицю став його "міні-редакцією". Там він писав, робив нотатки та малював контури сюжетів. Персонал кафе спершу дивувався: клієнт, який сидить годинами з ручкою та блокнотом, не замовляючи багато. Але незабаром Сіменон став постійним гостем, а бариста навіть приносив йому каву без прохання.Цей метод роботи мав несподіваний ефект. Сименон почав створювати персонажів, виходячи з реальних людей, що проходили повз. Підслухані репліки, поведінка відвідувачів, дрібні конфлікти між клієнтами та офіціантами — усе це ставало матеріалом для романів. Він міг за одну годину скласти план цілої сцени, спостерігаючи за випадковими перехожими.Власне, багато описів у романах про Мегре народилися саме завдяки цим «кафейним дослідженням». Жорж Сіменон казав, що Париж у кав’ярнях — це його лабораторія. Там він тестував психологію, мотиви, реакції людей. Саме так з’явилися ті дрібні, але живі деталі, що роблять його твори такими правдоподібними.Цікаво, що іноді відвідувачі кафе впізнавали себе у його текстах і зверталися до письменника. Він завжди відповідав із гумором і стриманістю, але ніколи не припиняв спостерігати. Кафе стало не лише робочим місцем, а й джерелом натхнення, яке визначило стиль і темп його романів.Сам метод виглядав хаотично, але насправді був дисциплінованим. Сіменон дотримувався графіка: кілька годин ранку — спостереження, після обіду — письмова робота. Цей підхід дозволив йому видавати по одному роману на місяць і при цьому зберігати високу якість.Досвід кав’ярень підкреслює одну особливість творчості Сіменона: навіть у, здавалося б, звичайному середовищі можна створювати складні, психологічно глибокі світи. Його приклад показує, що письменник не завжди потребує офіційного кабінету чи тиші — достатньо спостережливості і готовності перетворювати буденність на літературну тканину.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 Після Другої світової війни Самюел Беккет зробив крок, який для письменника звучить майже як самозречення — він відмовився від англійської мови. І почав писати французькою.Ірландець, випускник Триніті-коледжу, людина з блискучою англійською освітою, друг Джеймса Джойса — він мав усі підстави розвивати кар’єру саме англомовного автора. Його ранні твори були написані англійською. Проте після війни, оселившись у Парижі, Беккет раптом вирішив змінити мовний інструмент.Причина була не політичною і не вимушеною. Він зробив це свідомо. Пізніше Беккет пояснював, що французька дозволяє йому писати "без стилю". Англійська, за його словами, була надто багатою, надто слухняною. Вона спокушала риторикою, грою слів, літературною віртуозністю. Французька ж вимагала стриманості. Вона обмежувала. А Беккет шукав саме обмеження.У повоєнні роки він переживав глибоку творчу кризу. Участь у французькому русі Опору, постійна небезпека, втеча від гестапо — усе це змінило його внутрішній ландшафт. Писати "красиво" більше не здавалося чесним. Світ лежав у руїнах. Людина втратила певність. Мова теж мала втратити пишність.Саме французькою народився роман "Molloy", а згодом — п’єса "En attendant Godot". Лаконічність, сухість, майже оголена структура тексту стали його новим стилем. Парадоксально, але цей "антистиль" і зробив його впізнаваним.Згодом Беккет сам перекладав свої твори назад англійською. Але це вже були не первинні тексти. Вони відрізнялися, іноді суттєво. Автор дозволяв собі змінювати фрази, скорочувати або розширювати репліки. Фактично він створював дві версії одного твору — і жодна не була остаточною.Його мовний вибір став жестом дисципліни. Він навмисно позбавив себе комфортного інструмента, щоб дістатися до мінімуму. До паузи. До тиші між словами. У цьому мінімалізмі народився його театр абсурду.Коли у 1969 році Беккет отримав Нобелівську премію, він уже був автором, що існував між мовами. Його творчість не належала повністю ані англійській, ані французькій традиції. Вона перебувала в проміжку — так само, як його герої перебувають у стані очікування.Рішення писати чужою мовою не було втечею. Це був спосіб звузити простір, щоб почути головне. І саме ця добровільна "зрада" дала світові тексти, в яких мовчання звучить гучніше за слова.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У 1847 році роман "Джейн Ейр" вийшов друком під загадковим ім’ям Currer Bell. Автор приховав не лише стать, а й особистість. Для вікторіанської Англії жінка, яка писала про пристрасть, гідність і внутрішню свободу, здавалася надто сміливою. Та справжнє випробування чекало попереду.Успіх був стрімким. Книга викликала захват і обурення. Рецензенти сперечалися, хто ховається за псевдонімом. Дехто приписував роман чоловікові, зокрема відомому романісту. Ситуація ускладнилася, коли видавництво виявило, що в Америці з’явилися несанкціоновані видання "Джейн Ейр". У США тоді не існувало міжнародного авторського права, тож твір друкували без згоди автора і без виплати гонорарів.Та найбільший удар стався, коли інше британське видавництво почало рекламувати новий роман "Джейн Ейр" як твір іншого автора. Виникла плутанина навколо імені Currer Bell. З’явилися підозри, що під цим псевдонімом працює кілька людей. Щоб урятувати репутацію і довести, що "Джейн Ейр" має одного автора, Шарлотта Бронте разом із сестрою вирушила до Лондона.Ця подорож стала для неї кроком у світ, від якого вона довго ховалася. Вона особисто з’явилася до свого видавця і відкрила правду про себе. Маленька, сором’язлива жінка з провінційного Гаворта виявилася авторкою найобговорюванішого роману року. Видавець був приголомшений. Але ще більше його вразила рішучість письменниці.Шарлотта фактично захищала не лише текст, а й право жінки бути авторкою серйозної літератури. Вона наполягала на юридичному врегулюванні плутанини з псевдонімом, вимагала припинити спекуляції та маніпуляції навколо імені Currer Bell. Для неї це було питання честі. У вікторіанському суспільстві жінка ризикувала репутацією, виступаючи публічно. Проте мовчати означало дозволити іншим розпоряджатися її творчістю.Після розкриття особи інтерес до роману лише зріс. Публіка була шокована, що глибокий психологічний текст написала донька сільського пастора. Частина критиків змінила тон, інші ж навпаки стали ще суворішими. Але ім’я Шарлотти Бронте більше не можна було відсунути в тінь.Цей епізод став переломним. Вона зрозуміла силу авторського імені та відповідальність за нього. Псевдонім дав їй свободу старту, але справжнє визнання прийшло після сміливого кроку вперед. В історії літератури залишився не лише роман "Джейн Ейр", а й момент, коли його авторка відмовилася бути тінню.Іноді найважливіша боротьба письменника відбувається не на сторінках книги, а за право підписати її власним ім’ям.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У 1960 році в одному із залів лондонського суду відбувався процес, який назавжди змінив історію британської літератури. На лаві підсудних формально перебувало видавництво, але фактично — роман молодого письменника Девід Герберт Лоуренс "Коханець леді Чаттерлей".Сам Лоуренс на той час був мертвий уже тридцять років. Роман написано 1928 року в Італії, де письменник мешкав у вигнанні. У Великій Британії книжку одразу заборонили через відверті еротичні сцени та прямолінійність мови. Текст поширювався підпільно, у скорочених або "очищених" версіях.Ситуація змінилася після ухвалення 1959 року нового Закону про непристойні публікації. Він дозволяв публікувати твори, якщо їх можна було захистити з погляду художньої цінності. Лондонське видавництво Penguin Books наважилося видати повний текст роману в м’якій обкладинці — доступний за ціною широкому колу читачів.Прокуратура вирішила подати до суду. Процес розпочався восени 1960 року. Обвинувачення будувалося навколо питання — чи можна вважати книгу, що містить сексуальні сцени й грубу лексику, літературою, а не порнографією. Прокурор навіть запитував присяжних, чи дозволили б вони читати такий текст своїм дружинам або слугам. Це формулювання згодом стало символом відірваності старої моралі від нової реальності.Захист запросив до суду професорів, письменників, священників. Вони свідчили, що роман Лоуренса — це не про фізіологію, а про людську близькість, про класові бар’єри, про духовну ізоляцію індустріального суспільства. Книга ставила питання про право на чуттєвість і свободу вибору.Після шести днів слухань присяжні винесли вердикт — невинні.Рішення суду мало ефект вибуху. Наклад роману розійшовся сотнями тисяч примірників за лічені тижні. Лоуренс, якого за життя вважали скандалістом і маргіналом, раптом став символом літературної свободи.Цей процес був більше ніж історією однієї книги. Він став поворотним моментом у культурній політиці Британії. Після нього цензура втратила значну частину впливу. Література отримала нові межі дозволеного.Парадоксально, але письменник, який усе життя відчував неприйняття й цензурні переслідування, став переможцем уже після смерті. Суд не просто дозволив друк роману — він легітимізував саму ідею, що література може говорити про тілесність без сорому.Історія Лоуренса нагадує — іноді справжній успіх приходить тоді, коли текст перестає бути справою автора й стає справою суспільства. І тоді судова зала перетворюється на арену, де вирішується не доля книжки, а межі свободи слова.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У 1950-х роках молода канадська письменниця Маргарет Лоренс жила в Африці. Разом із чоловіком вона переїхала до Британського Сомалі, пізніше — до Гани. Саме там, серед спеки, пилу й відчуття культурної віддаленості, Лоренс почала писати свій перший роман.Вона працювала ночами. Вдень — доглядала дітей, вела господарство, вивчала місцеві історії та усні перекази. Африка стала для неї не екзотикою, а простором уважного слухання. Роман, який вона завершила, отримав назву "This Side Jordan". Це була складна історія про зіткнення традицій і колоніальної реальності.Книгу видали 1960 року. Вона отримала помірну увагу, але не стала проривом. Згодом Лоренс повернулася до Канади й почала писати про вигадане містечко Манавак — простір, що стане центром її найвідоміших творів. Саме "Кам’яний ангел" приніс їй широку популярність.Та мало хто знав, що в шухляді її письмового столу лежить інший рукопис — ранній роман, написаний ще до Африки. Лоренс створила його в двадцять із невеликим років. Вона ніколи не намагалася його опублікувати. Вважала занадто наївним, надто автобіографічним, недостатньо зрілим.Минали десятиліття. Лоренс стала однією з ключових постатей канадської літератури. Вона отримувала нагороди, її книги вивчали в університетах. Але про той перший роман знали лише близькі.Лише наприкінці життя письменниця дозволила повернутися до рукопису. Вона перечитала його вже іншими очима — не як амбітна дебютантка, а як авторка з досвідом. Текст відредагували, скоротили, дещо переписали. Роман вийшов друком у 1976 році під назвою "A Jest of God" — фактично ставши новим твором на основі старого задуму.Цей жест був більше ніж редакторською роботою. Лоренс ніби вступила в діалог із власною молодістю. Вона не знищила ранній текст і не залишила його назавжди в тіні. Натомість дала йому шанс — але вже після того, як сама змінилася.Історія цього рукопису показує інший бік письменницької дисципліни. Не все написане має одразу побачити світ. Іноді тексту потрібно дозріти разом з автором. Лоренс дозволила собі повернення — і цим довела, що література може бути не лише рухом уперед, а й уважним переглядом власних витоків.Її приклад нагадує — навіть неопублікований рукопис має свою біографію. Питання лише в тому, чи настане для нього час.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 Навесні 1935 року до помешкання Марка прийшли вночі. Марко Вороний уже знав, що це означає — ще за рік до того було заарештовано його батька. Харків, якому він присвятив стільки юнацьких віршів, раптом став чужим і мовчазним.Його шлях проліг на Соловки — у табір, де холод і тиша стирали індивідуальність. Проте саме там відкрилася одна з маловідомих сторінок його життя.Серед в’язнів було чимало митців, науковців, учителів. Вони намагалися підтримувати одне одного — хто розмовою, хто спогадом, хто рядком із пам’яті. Вороний організував імпровізовані "літературні вечори". Без паперу й олівця — лише пам’ять. Він читав власні вірші, відтворював переклади з німецької та французької, які знав напам’ять, і просив інших відповідати тим самим.Писати було заборонено. Будь-який клаптик паперу могли вилучити під час обшуку. Тому тексти зберігалися в голові. В’язні вивчали нові поезії, як колись у гімназії — напам’ять, рядок за рядком. Якщо когось переводили або він зникав після виклику, інші намагалися втримати в пам’яті його слова. Так народжувався усний архів.Особливою для Вороного була дитяча поезія. Парадоксально, але саме її він найчастіше згадував на острові. Легкі, світлі образи з його книжок для дітей звучали майже нереально серед табірних бараків. Він казав співкамерникам, що дитячий вірш — це форма внутрішнього захисту. Якщо можеш уявити сонце, ліс або казкову пригоду — значить, ще не зламаний.Один із колишніх в’язнів згодом згадував, що Вороний умів говорити про поезію без пафосу. Він не декламував із піднесенням — читав тихо, майже буденно. І саме ця стриманість вражала більше, ніж емоційність. У таборі, де кожен день міг стати останнім, слово втрачало декоративність і ставало суттю.9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВС винесла вирок. Разом із тисячами інших соловецьких в’язнів його засудили до розстрілу. Багато рукописів було втрачено ще під час арештів. Частину перекладів і віршів знищено. Те, що залишилося, — це книжки, видані до ув’язнення, і спогади тих, хто чув його поезію на острові.Історія Марка Вороного — це не лише трагічна сторінка "розстріляного відродження". Це історія про те, як література може існувати без паперу. Його поезія на Соловках не мала друкарського шрифту, але мала слухачів. Вона жила в пам’яті — тихо, вперто, всупереч страху.І, можливо, саме в тому пошепті була її найбільша сила — не дозволити темряві стати остаточною.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У 1922 році молодий поет із Сент-Луїса наважився на ризик, який міг зруйнувати його репутацію або назавжди змінити модерну поезію. Томас Стернз Еліот щойно завершив поему "The Waste Land" — складний, фрагментарний текст, насичений алюзіями, цитатами різними мовами та безжальною діагностикою духовної кризи Європи після Першої світової війни.Текст був радикальним. Видавці вагалися. Поема здавалася надто експериментальною, надто темною, надто "незрозумілою". Еліот уже працював у лондонському банку Lloyds і не мав фінансової свободи для авантюр. Проте він знайшов нестандартний вихід — вирішив стати частиною видавничої системи.У 1925 році він перейшов працювати до лондонського видавництва Faber & Gwyer, яке згодом стане відомим як Faber and Faber. Спершу це виглядало як прагматичне рішення — стабільна робота замість банківської рутини. Насправді ж Еліот отримав важіль впливу на літературний процес."The Waste Land" вийшла окремим виданням і поступово стала одним із ключових текстів англомовного модернізму. Але менш відомим є те, що Еліот не просто публікував власні твори — він формував каталог видавництва, яке згодом стане домівкою для десятків значних авторів ХХ століття. Він уважно читав рукописи, редагував, відмовляв, переконував. Його редакторська позиція була суворою, іноді безкомпромісною.Є епізод, який добре показує його характер. Коли один із молодих поетів приніс рукопис, сповнений наслідування самого Еліота, той відповів коротко — "мені не потрібен ще один я". Для нього модернізм не був стилем, який можна тиражувати. Це мав бути пошук нової мови.У 1948 році Еліот отримав Нобелівську премію з літератури. На той момент він уже давно перестав бути лише автором "The Waste Land". Він став інституцією — поетом, драматургом, есеїстом і водночас редактором, який визначав, що саме з’явиться на книжкових полицях Британії.Його рішення піти у видавничу справу було стратегічним. Замість чекати схвалення системи, він увійшов у неї й почав змінювати зсередини. Це рідкісний випадок, коли поет не лише створює канон, а й буквально друкує його.Історія Еліота показує, що іноді творчий прорив потребує не тільки натхнення, а й холодного розрахунку. Він не чекав, поки світ стане готовим до його поеми — він допоміг світові навчитися її читати.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У 1917 році двадцятирічний угорець на ім’я Шандор Мараї покинув батьківщину. Попереду були Німеччина, Франція, Італія. Він писав репортажі, вчився, змінював мови. Але головне — спостерігав. Уже тоді Мараї розумів, що Європа стоїть на краю. Його ранні тексти були спробою зафіксувати внутрішній стан покоління, яке втратило опору після Першої світової війни.У 1939 році він завершив роман "Свічки догоріли" – камерну історію двох чоловіків, які через десятиліття мовчання зустрічаються, щоб поставити одне одному найболючіші запитання. Книга мала успіх в Угорщині. Та вже за кілька років усе змінилося. Після Другої світової війни в країні утвердився комуністичний режим. Мараї відкрито не прийняв нову владу і 1948 року знову емігрував – цього разу назавжди.Його твори поступово вилучали з бібліотек. Ім’я перестало звучати в культурному просторі. Письменник жив у Італії, згодом у США, зокрема в Сан-Дієго. Він продовжував писати щоденники, есеї, романи. Проте відчував дедалі більшу ізоляцію. Мараї не переходив на англійську, не намагався підлаштуватися під новий літературний ринок. Він залишався угорським письменником без угорського читача.Найцікавіше сталося вже після його смерті. У 1989 році, за кілька місяців до падіння Берлінського муру, Мараї наклав на себе руки. Йому було 88. Він не дочекався політичних змін, які повернули б його книги додому.У 1990-х роках в Італії випадково перевидали "Свічки догоріли". Роман несподівано став бестселером. Італійські читачі відкрили для себе письменника, якого десятиліттями ігнорували. Далі — Франція, Німеччина, Іспанія. Книга розійшлася мільйонними накладами. Критики заговорили про Мараї як про "втраченого класика" Центральної Європи.Парадокс полягав у тому, що роман не був політичним. У ньому немає батальних сцен чи історичних декларацій. Лише двоє старих друзів у замку, свічки, що повільно догорають, і розмова про зраду. Але саме ця камерність виявилася універсальною. Світ, який пережив ідеології, війни та падіння імперій, раптом впізнав себе в тиші між репліками.Рукопис, що десятиліттями лежав у шухлядах і бібліотеках без перевидань, пережив свого автора. Мараї не дізнався, що його твір читатимуть у десятках країн. Не побачив, як у Будапешті знову з’являться його книги у вітринах.Історія Мараї — це історія запізнілого повернення. Вона нагадує, що література живе довше за політичні режими. Іноді письменник програє своєму часу — щоб виграти у майбутнього.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У травні 1945 року Генріх Белль повернувся з фронту до зруйнованої Німеччини. Йому було двадцять сім. У кишені – кілька аркушів із чернетками, у пам’яті – роки війни, які він провів солдатом вермахту. Белль не приховував, що ненавидів нацизм і не вірив у його ідеї, але війна залишила на ньому свій слід. Після капітуляції він намагався заробити на життя випадковими підробітками, а ночами писав.Маловідомий епізод його біографії пов’язаний із радіо. У повоєнній Західній Німеччині саме радіомовлення стало одним із перших майданчиків для нової літератури. Папір був дефіцитним, книжковий ринок лежав у руїнах. Белль почав надсилати короткі тексти на регіональні станції. Спершу це були ескізи – короткі історії про повернення солдатів, про голод і розгубленість мирного часу.Одну з таких радіоп’єс редактори спершу відхилили. Текст здався їм "надто тихим" і позбавленим патетики. У той час суспільство ще не було готове до інтонації внутрішнього каяття. Але Белль не відступив. Він переписав твір, зберігши стриманість і зосередженість на дрібних деталях – погляді, паузі, незручному мовчанні. П’єсу все ж поставили в ефір.Реакція слухачів виявилася несподіваною. До редакції почали надходити листи від ветеранів, які впізнавали себе в героях. Белль зрозумів, що його сила – не в гучних заявах, а в точному фіксуванні моральної втоми покоління. Саме радіо навчило його економії засобів. Без описових розлогих абзаців, лише голос і пауза. Це відчуття ритму згодом визначить стиль його прози.Цей досвід безпосередньо вплинув на роман "Де ти був, Адаме?" та інші ранні твори. Белль будував сцени так, ніби вони звучать у темряві – короткі діалоги, уривчасті спогади, мінімалізм. Він писав не про героїзм, а про внутрішній розпад. І саме ця чесність зробила його одним із провідних голосів повоєнної німецької літератури.Радіо стало для Белля своєрідною школою. Воно навчило його слухати інтонацію часу й довіряти тиші. У світі, який намагався якнайшвидше забути недавнє минуле, він обрав шлях пам’яті без пафосу.Пізніше Белль отримає Нобелівську премію. Але той перший крок – невелика радіоп’єса, що ледь не залишилася в редакційній шухляді – став переломним. Іноді саме ефір, а не книжкова сторінка, допомагає письменникові знайти власний голос і почути, як він відгукується в інших.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
#Історії🧩 Задзеркалля📜 У серпні 1797 року Мері Волстонкрафт працювала до останніх днів вагітності. Вона редагувала тексти, писала листи, обговорювала з чоловіком Вільямом Ґодвіном плани нових публікацій. Її життя завжди було поєднанням інтелектуальної сміливості й особистої вразливості. Авторка "A Vindication of the Rights of Woman" вже стала відомою як одна з найрадикальніших мислительок свого часу. Але попереду її чекала подія, що трагічно вплине і на родину, і на літературну історію.30 серпня вона народила доньку. Пологи здавалися відносно благополучними. Проте через кілька днів почалися ускладнення – післяпологова інфекція, яку медицина XVIII століття майже не вміла лікувати. Протягом десяти днів Волстонкрафт страждала від гарячки й болю. Вона ще встигла написати кілька коротких записок чоловікові. 10 вересня письменниця померла.Новонароджену дівчинку назвали Мері. Згодом світ знатиме її як Мері Шеллі – авторку "Франкенштейна". Але в той момент це була просто дитина, яка ніколи не побачить матір.Маловідомий аспект цієї історії пов’язаний із рішенням Вільяма Ґодвіна. Через рік після смерті дружини він видав мемуари про неї. У книзі він чесно розповів про її позашлюбну доньку, про романтичні зв’язки, про спроби самогубства в молодості. Для кінця XVIII століття така відвертість була скандальною. Ґодвін хотів захистити пам’ять коханої, показати її живою й справжньою. Але суспільство сприйняло текст як підтвердження "аморальності" жінки, яка насмілилася говорити про права і свободу.Репутація Волстонкрафт була фактично зруйнована на десятиліття. Її політичні ідеї почали асоціювати не з філософською глибиною, а з особистими подробицями. Книги перевидавали рідше. Ім’я згадували з осудом. Лише в XIX столітті, коли рух за права жінок набрав сили, її тексти знову почали читати без моралізаторського фільтра.Парадокс у тому, що її донька зростала в атмосфері цієї суперечливої спадщини. Мері Шеллі виховувалася серед книжок матері й знала, що вона була жінкою, яка кинула виклик суспільству. Ідея створити історію про істоту, яку світ відкидає через страх і упередження, набуває нового звучання, якщо пам’ятати про долю її матері.Життя Мері Волстонкрафт було коротким, але насиченим. Вона писала про освіту, незалежність, моральну автономію жінки. Вона вірила, що розум не має статі. Її смерть стала трагедією, а публікація мемуарів – помилкою з погляду суспільної стратегії. Проте ця відвертість зберегла її людський вимір.Іноді вплив письменника вимірюється не лише книгами, а й наслідками, які виходять за межі життя. Донька, народжена серед рукописів і суперечок про свободу, продовжила літературний діалог матері. А ідеї Волстонкрафт, попри осуд і забуття, згодом стали підґрунтям для нової епохи боротьби за права жінок.⊹➣ Books | Films | Events | Games | DS
