Я забула, що існують такі книги. Книги без війни і не про війну. Ну добре, майже: згадка про пункти незламності та генератори була. Один раз! Але в іншому — я забула, що взагалі був такий безтурботний час, коли я ще навчалася в університеті і заліки та екзамени здавалися справжніми проблемами. І тому так добре, що університетський ситком ВИШ Сашка Лопушанського вийшов саме зараз. Таких текстів, на мою думку, мало, але вони нам потрібні.

Студенти, яким у будь-який спосіб треба закрити залік; аспіранти, які вже не вірять, що це все колись закінчиться; професори, які знаходяться на верхівці наукового ланцюга… і безліч інших персонажів, з якими кожен з нас стикався під час освітнього процесу. 

Навіть якщо ви самі не потрапляли у ситуації, подібні до описаних у збірці, то якимось дивним чином все одно впізнаєте її героїв. 

Проте тут не тільки веселі історії, хоча вони й переважають. Є щемкі та людяні, але сприймаєш їх так, як сприйняв би у юному віці — з тією ж сердечністю, на яку не завжди здатен, подорослішавши.

Мені здається, що у стилі написання книги дуже відчутно руку саме Лопушанського (хоч я з ним і не знайома, на жаль, але давненько стежу за його діяльністю): чарівний, добрий текст про щось легке, життєве, але не завжди просте. В Олександра є прекрасна здатність помічати побутовий абсурд і по-доброму піджартовувати над ним. 

Також у збірці є певні особливості.

В окремих оповіданнях автор пробує різні підходи до написання, що мені імпонує.

Наприклад, історію Різдвяне Сашко побудував на основі Різдвяної історії Діккенса, а в оповіданні Хабарник використовує одну й ту ж локацію та ситуацію, але з різними персонажами та фіналами. Завдяки цьому історії не виглядали ксерокопіями одна одної. 

Інша особливість полягає у тому, що оповідання нагадують повсякденні епізоди, які завершуються без виразної розв’язки. Мені це було дещо незвично, наче ми до чогось йшли й нікуди не прийшли. Але я подумала про те, що в реальному житті далеко не всі ситуації вимагають від тебе висновків та рефлексій. Тому чому ні? 

Попри легкість, прочитала я книгу не так уже й швидко, оскільки оповідань у ній багато і всі вони насичені подіями.

Вибрала з тексту одну, але величеньку цитату, бо, по-перше, з неї видно, як насправді добре пише Сашко, а по-друге, яку чудову осінню атмосферу у ній передано — якраз до нинішньої пори року:

Старший доцент постійно зустрічав осінь у великому місті. Знав усі місця, куди вона приходить першою, переживав на собі її погляди та легкі доторки ближче до кінця літа.
Зчитував настання осені через прохолодні вечори та помічав ранкові тумани, які ставали густішими та холоднішими. Про своє безповоротне наближення осіння пора завжди сповіщала доценту ритуалом. Ближче до кінця серпня вона залишала перше опале листя на балконі його квартири. Згодом, посеред дня, коли двері до кімнати розчахнуті, аби впустити трохи свіжості, вітер занесе це сухе листя всередину, ближче до письмового столу. Василь Васильович сприймав цей жест як персональне сповіщення, мов справжнє дихання осені. З усмішкою та помітним трепетом він заносив цю звістку до кімнати дружини, аби похвалитись.
— Дивись, осінь повідомляє, що прибуде за графіком!
— Василю, ти такий прекрасний та наївний водночас, — промовила дружина, не відводячи очей від книжки.
— Це чого? — сміючись запитав Василь.
— Та бо в осені ціла купа справ. Як мінімум, треба загнати школярів на ринок купляти зошити й пенали. Думаєш, вона вкотре знайшла час, аби особисто тобі повідомити?
— А чому ні? Вона ж не забула, як я збирав сухе листя на гербарій, поки всі плакали за літом.

Чарівно! Абсолютно чарівно!

Мені щиро хочеться привітати Олександра з таким прекрасним та достойним дебютом! Можна тільки пишатися 😌

І додатково звернути увагу на обкладинку від @laboratoryua — як же влучно вона підкреслила атмосферу ВИШу!

🤌🏻

P. S. На фестивалі слухала розмову за участі Сашка Лопушанського й було чудово 🫶🏻