Не знаю чому, але я була певна, що беру до рук легеньку атмосферну книжку під «осінній настрій» з тим обіцяним пасторальним пейзажем, який нажене приємну, комфортну ностальгію навіть тим, хто не зростав в селі, і обов’язково за тим селом по прочитанню сумуватиме.

Але цього тут не буде.

Буде абсолютний абсурд вкупі з містичним закільцьованим світом поміж життям і смертю, любов’ю і ненавистю, радістю й смутком, де всі вони водять хоровод, який не зупиняється. Ніколи.

Я певна, що «Дуся..» згодом, коли надійде її час бути категоризованою, належатиме тій самій високій полиці. Бо аби зрозуміти чи принаймні порахувати шари цього тексту, треба буде таки добре напружитись. Принадність високої полиці взагалі в тому, що поза контекстами (підтекстами, інтертекстами і іншими мудрими літературознавчими термінами), які вкладено власне автором, завжди лишається простір снувати їх значно більше.

І цим тут можна займатися досхочу.

Можна прочитати про недолюблену дитину і дисфункційну родину.

Можна прочитати про війну, яка майже не ословлена, але коли читаєш "там", то чітко розумієш, "де".

Можна прочитати соціальну панораму, де суспільні звичаї, виведені під їдкий прожектор, каруселькою катають нас шляхом від хрещення, крізь весілля, сільські бари, базари, де продають бринзу, аж до похорону.

Можна прочитати про сміливість вийти за усталені стереотипи того "як має бути" — від зачіски в садок, туфлів на весілля і людини (людей), яких любиш.

Можна прочитати майже притчу, виповнену символізмом, який є у всьому — від їжі до місцевості.

Можна прочитати майже античний осучаснений міф, де будуть жертвопринесення, річка як межа світів, священні тварини і освячені плоди.

Можна прочитати наскрізну метафору забуття як вади, яка не дає тобі змоги назвати себе, але і як способу побачити усе свіжим оком.

Можна врешті прочитати казку про пошук себе й відпускання минулого, яке не має визначати твоє майбутнє, але незмінно муситиме на нього [майбутнє] впливати.

А можна все це зʼєднати і довго складати докупи, тасуючи деталі, як в калейдоскопі. І робити це можна нескінченно.
Себто це точно той текст, який лишається в голові і точно лишиться в часі.

Її дійсно повністю хочеться розтягти на цитати, і я бачила думку, що коли книжка всуціль стає цитатником — то перестає бути книжкою, втрачаючи відтак конкретність історії, перетікаючи в якийсь абсолютно загальний набір власне оцих цитат, які можуть свідчити про що хочеш, лиш не конкретно про сюжет.

Я не думаю, що це вада.
Це радше запрошення багато з текстом розмовляти, поєднуючи універсальне з цим конкретним сюжетом і зі своїм конкретним життям, яке резонує з обраними олівцем словами.

Врешті, ця цитатність може є й свідомо вжитим інструментом — як-бо інакше на 250-ти сторінках вмістити стільки усього? Стільки цього конкретного і універсального водночас?

«Кожен, хто зустрічав Дусю, починав сумніватися у своєму здоровому глузді...»

— знаєте, чому?

Бо Дуся, як я собі думаю, не обов'язково персонажка
в традиційному значенні. Може Дуся і є Любовʼю?
Чи не приблизно такою є зустріч саме з Нею?

Любов не лише радісна, як не лише радісною спостерігає себе Дуся.
Любов не лише щедра, але й вимоглива, — і Дуся, і всі решта мають конкретні уявлення і вимоги до того, що назвати любов'ю.
Любов не лише ощасливлює, а ще й робить боляче, хоч Дуся й сприймає біль як не-любов.
Любов не завжди проста, хай як Дусі думається, що все просто: мити вікна і варити суп = мати міцну сімʼю.
Любов не завжди в тому, аби бути лиш із присутністю іншого, хоч Дуся й боїться найдужче що ті, кого вона любить, від неї підуть — а отже перестануть любити.

Усе це перегукнулося мені з "Пітьмою..." Павлюка, де теж була ця закільцьованість світів вкупі з містифікацією, і де головним злом була байдужість.
Епізод на зупинці, коли Дуся приносить їжу, буквально втілює перемогу любові над байдужістю.

А ще я відрухово подумала, що авторка точно мала б колись читати Прохаська, якщо не тримати його чільним у списку улюблених авторів — а воно так і виявилось💛