Чомусь багато романів починається словами «Місто (ну або вулиця) прокидається і…», а далі можна писати про все, що тільки на думку спаде. Так хотілося почати й мені, але, на жаль, вулиця Солона ніколи не прокидається, бо взагалі не спить. Вона сюрчить скаженими кониками, кумкає галасливими жабами, гавкає з-за парканів роздратованими спекою собаками. Її невгамовні мешканці, повʼязані між собою містичними родинними звʼязками з якогось давнього сто тридцять пʼятого коліна, рибалять, обробляють землю, порають худобу, пліткують, закохуються, готують найсмачніший у світі куліш, сваряться, іноді навіть бʼються, миряться і народжують дітей. Більшість солонців працює на місцевому металургійному заводі. Щодня підприємство сповіщає про початок і закінчення робочих змін, видуваючи крізь високі сірі труби в небо задимлену гучну симфонію тотальної урбанізації. Але вулиця на те не зважає, й далі тягнучи у дивний новий світ свої звичні клопоти, споконвічні традиції, давні легенди. Отак і плине Солона нескінченною течією, крутиться нестримними колесами, здіймаючи пилюку, біжить дитячою ходою по правому березі річки Самари на самому краю плавнів, крізь століття, від Самарської паланки Війська Запорозького аж до нашого часу. Головне річище тече навколишніми лісами, а потім зовсім поряд із нашим кутком розгалужується протоками з гарними назвами Борщ, Помийниця, Лиман, Чистоводдя, а одна з них якраз і зветься Солоною. З цього самого місця водив Іван Сулима запорожців на першу руйнацію Кодацької фортеці. Кажуть історики, а вони ж не збрешуть, що свою назву вулиця перейняла якраз у тієї самої протоки Солоної. Але самі мешканці з цим категорично не погоджуються. Люди впевнені, що колись давно жив тут одинаком козак Веклич і мав він велике господарство: самих лише коней за двісті голів, не менше ніж десяток волів і незліченну кількість іншої худоби. І дбав він про ту живність, як про свою родину. Тому щоразу, коли йшов у походи з козаками ворогів бити, заповідав сусідам доглядати тварин, як власних, а якщо він, боронь боже, не повернеться, розібрати їх по своїх господарствах і ніколи не ображати навіть словом. Так сталося, що одного разу не дочекалася худоба на господаря. І потяглися сусіди до двору Веклича, і виводили одного за одним, хто коня, хто корову, хто вола. Тварини йшли дорогою, і падали з їхніх сумних очей сльози, і текли річкою по землі. За ніч стала вона геть біла, неначе солончак. Посивіла. Відтоді люди почали називати дорогу Солоною. Було це давно, а хтось каже, що й зовсім того не було, але іноді, ще й до сьогодні, коли на землю падає туман, дорога вкривається білими, як ожеледь, плямами. Сивіє. Мешканцям вулиці подобалась ця сумна історія, що з роками обростала новими жалісними подробицями й передавалася з покоління в покоління від діда-прадіда. У кожному дворі зберігалася легенда про козака Веклича, бо всі мешканці Солоної вважали себе його нащадками й неймовірно тим пишалися. Якби хто з відомих істориків пройшовся дворами, то зібрав би незліченну кількість легенд про Веклича, і в кожній фігурували б і Кучеренки, і Пуци, і Козинці, і Лимарі, і всі інші родини аж ген-ген від початку вулиці там на горі й до останньої хати у низині. І таке те бажання довести, що саме з цього двору почалася історія цілої вулиці, було значущим, що іноді доходило навіть до зʼясування стосунків. Запрошуємо прогулятися місцем, де народжуються пригоди, міцна дружба й історії, які хочеться перечитувати. Ділимося уривком із книжки «На вулиці Солоній» Ії Морели📌⤴️📙