квіткове поле

«тоді»дивиться з дзеркала «тепер»не відводить вже поглядуміж ними нічого не сталося та сталося все – без докорів без слів, що звучать із павзами (частіше за все – у минулому) і ранок шепоче тут ранами про втрати давно вже загублених світанки так рано сивітимуть якщо не цінуєш ти промені і хоч обпали ними криги всі чи стужу цю знищуй у спогадах незлíченні ночі рахуючи (а чесно – ніким і не лічені) бо рідними стати ≠ не близькимияк вічність коротша за звичку тут…та хай вже! невтомне, нескáзане розвіється із вітром втомленим ці рани злікуються ранками і пролісками після холоду я б знов на мить стала маленькою, в футбол із тобою зіграла биі ми б на девʼятці поїхали«Вахтерам» не в ноти співаючи і чай з молоком ще заваримо і вдвох поговоримо пошепкихоч хмільно, відлунням, туманамизнайду відображення дотику обійми відчутні лиш всупереч та дощ не чекатиме дозволу востаннє скажу: «я люблю тебе.» й залишу лише теплі спогади……зима вкотре вчить не просититож братиму з неї я приклад яким би не був холодним цей сніг хай ляже на вічнеє літо. 24 січня 2025 02:11