Вчора, йшовши на вершину гори Пікуй, я помітила наскільки процес ходи схожий з процесом 40-денки.Дивний збіг. Хоча, може, і не збіг.

Стежка вгору завжди починається з легкості. Ноги ще пружні, дихання ще вільне, і десь усередині те саме тремтіння передчуття: я йду. Перший день практики має той самий смак. Сформований запит, оптимізм, рішучість і втома ще не встигла лягти на плечі. Трохи далі камені під ногами стають гострішими. Стежка звужується. Дихання вже не таке легке, воно щось шукає, за щось чіпляється. І десь тут, на середині гори, з тебе починає підійматися те, що в долині ти б навіть не помітила. Втома, яка більша за фізичну. Роздратування без причини. Тихе «навіщо я взагалі сюди пішла», або «а може мені й цього достатньо» - саме тоді, коли видніється перевал. Практика так само має свою середину. Дні, коли раптом, без жодної видимої причини, піднімається старе. Недовіра. Провина. Бажання все контролювати, хоча ти давно обіцяла собі відпустити. Підіймається та біль, що давно шукала виходу. І це не помилка, не покарання. Це стало тихіше настільки, що ти нарешті чуєш те, що раніше заглушував шум буднів. І єдине, що працює в такі миті - не зупинятись і не розбирати себе на частини посеред стежки. А дихати. І продовжувати йти далі тим самим кроком, тим самим ритмом, довіряючи ногам, довіряючи диханню, довіряючи тілу, бо воно завжди мудріше за той голос, що хоче все зрозуміти прямо зараз. Вершина зустрічає тихо і без фанфар. Просто вітер, і ясність, що річ ніколи не була в тій точці на карті. Вона була в тому, хто дійшов. Так само й останній день сорока - це не фінішна стрічка. Це момент, коли те, що піднімалось усередині, вже прожите, вже не тримає так міцно, як тримало на середині шляху, момент, коли закладено нові сенси, нові нейронні шляхи, нові уявлення про себе, людей, світ. Але воно зароджене в тиші, в ясності, та внутрішній правді, і стає опорою для творення нового зовнішнього світу 🌞 Гора залишається на своєму місці. Змінюється той, хто піднявся. Здається, що ми покоряємо внутрішні вершини, але в той самий час - це дорога до внутрішніх перемог, внутрішніх викликів, і, звісно, світла й любові. Бо все це один і той самий шлях додому - до себе.

Ми вчора стартували 🙏

Блогословіння нам і підтримки небесСат Нам 🤍🕊️