"Досвід цих років — це не просто історія про евакуацію культурних цінностей. Десь спрацював заздалегідь підготовлений план. Десь — горизонтальні зв’язки й допомога колег. Десь — одна людина, яка просто сіла за кермо. Десь — ціла команда, яка вранці 24 лютого прийшла до музею і почала знімати експонати зі стін. Це історії людей, які в момент катастрофи дуже точно розуміли, за що вони відповідають.
Міжнародне переміщення музейної колекції — навіть коли йдеться про її порятунок — не може бути лише питанням транспорту й дозволу на тимчасове вивезення. До виїзду має бути максимально зібрана вся інформація про кожен предмет: провенанс, історія надходження до музею, правовий статус, документи, можливі колізії. І музей не повинен залишатися з такою проблемою сам на сам. Якщо за кордоном виникає питання щодо предмета з державної музейної колекції України, це вже питання державного захисту культурної спадщини — із залученням фахівців у сфері культури, міжнародного права, Міністерства юстиції, дипломатії.
Мистецьке життя під час війни не те що не зупинилося — воно інтенсифікувалося. Ще у 2024 році на деякі київські вистави треба було купувати квитки за кілька місяців. Сьогодні це стало ще помітнішим. Не думаю, що все можна пояснити лише тим, що під час війни людям потрібні розрада, емоція чи можливість переключитися. Це теж є. Але відбувається значно цікавіший процес: театр потрапив у дуже сильний резонанс із суспільним запитом. Велика війна змінила нашу систему культурних координат".
https://tie2.lt/ua/ганна-шерман-межа-між-порятунком-лю/