Люди не виходять із стосунків не тому, що не хочуть — а тому, що не знають як.Мій психотерапевт доктор психологічних наук і кожна сесія з нею, це для мене шанс не тільки пропрацювати себе, а й дізнатись у неї багато цікавого. Я дуже люблю розуміних людей і намагаюсь чути кожне слово. Саме тому я і розпочав цей "щоденник" #krupkin_рефленсії , що мати можливість перечитувати та повертатись до пройденого "матеріалу". Сьогодні на терапії я вперше чітко зрозумів на конкретному прикладі, що стосунки дефіциту — це не про любов, це про виживання. Це той стан, коли тебе не бачать. Коли ти ніби є — але прозорий. І що б ти не робив, тебе або бачать, або ні. І від цього залежить твоє відчуття цінності. Це виснажує.А стусутнки з істеричною особою, це супер дивний експірієнс. Істерична особа не здатна любити — вона здатна викликати любов у іншого, щоб переконати себе, що існує. Це болісно, бо за цим завжди стоїть страх бути непоміченим.І, мабуть, найстрашніше у таких стосунках навіть не драма, а те, що вони не мають кінця. Люди не виходять із них не тому, що не хочуть — а тому, що не знають як. Ви просто подумайте про це.Мені важливо навчитися бачити, з якими жінками я маю справу.Бо коли заходиш у близькість із людиною, яка живе в дефіциті — ти сам стаєш частиною цієї порожнечі. І вже не розумієш, де закінчується любов, а де починається втеча від самотності.Також сьогодні я дізнався про таких трьох мислителів, науковців, як Іван Павлов, Зигмунд Фрейд та Жак Лакан. Про Фрейда я чув часто. Павлов писав про фізіологічну природу істерії, Фрейд — про несвідоме бажання визнання, Лакан — про погляд іншого. Хочу почати вивчати їх роботи.Цікавий факт, американці прибрали слово «істерія» із психотерапії, й замінили його спектрами, діагнозами, ярликами. Але суть не змінилася: істерія — це не просто хвороба, це крик «побач мене!»Також, є така штука як істеричний невроз — це ще шанс на одужання. Бо це історія, яка тимчасова. Якщо визнати, що ти хочеш бути побаченим — і дозволити собі стати реальним.Є над чим подумати.