Зараз я просто хочу понииитии.Без запитань, без порад, без “тримайся, ти сильна”, без “усе минеться”.Просто — як при нежиті, коли в тебе ніс забитий, вже геть не дихається і ти береш серветку, щоб вишмаркатись. Ось зараз я так вишмаркую всі думки, які гудуть у голові.Я повернулась з подорожі. А там я була… я. Не версія для зуму. Не версія “добрий день, колеги, сподіваюсь, у вас все добре”. А та справжня — яка ходить босоніж на світанки, купається в річках та морях, говорить з небом, ловить сонце на щоки.А зараз що? Я це я?А ще в мене сесія. І я не знаю, хто ця людина, яка вирішила, що мені треба магістратура. Я чи моя тривожна дитина, яка хоче, щоб батьки не розчарувалися? Бо чесно — я вже не хочу її закінчувати.Але ж як це — кинути? Що скаже мама? А тато?Синдром «не розчарувати нікого, крім себе» — вітаю, у вас підписка без скасування.Штраф 20 тисяч гривень.За що?За те, що я неправильно заповнила податкову декларацію. Бо внесла цифри не туди.Бо намагалась бути чесною і декларувати всі доходи.І от я, чесна дурепа, тепер проходжу кола пекла з держорганами, виконавчою службою, заблокованими картками й бажанням просто кричати в подушку «ТА ЗА ЩО?!».І як вишенька на тортик — тиждень перед місячними.Гормони — як клоуни на бензопилах.Хочу 100 мільйонів шоколадок, 0 розмов і 1000 сенсорних подразнень.І ще мільйон дрібних думок, які лізуть у голову, як мурашки в розсипаний цукор.Що буде далі? Що зі мною не так?Раніше я просто зникала. Вимикала світ. Відрізала всіх.Але так я втратила багатьох. Дуже багатьох.І тепер вчуся — як воно, залишатися.Писати. Говорити.Просити про допомогу (так, у стресі, так, з соромом, так, з відчуттям провини.)Але вчуся.Дякую, що дочитали.Пост не для обговорення. Пост для вишмарку.Можна не лайкати.