Проблеми освітиПерша причина — з боку єпископату. Архієрей надто часто переконаний у власній непомильності. Скажіть чесно: ви бачили єпископа, який не впевнений, що має рацію? Ми бачили, але дуже рідко. І все тому, що навколо єпископа формується коло людей, які погоджуються завжди і в усьому, і поступово саме це коло починає замінювати собою весь інший народ Церкви.Друга причина — з боку самого народу. Наші віряни в більшості своїй неосвічені, далекі від реальних проблем Церкви, не цікавляться ні Її вченням, ні, тим більше, богослов’ям. Навіть від священників нам доводилося чути, що важливими є лише дві книги — Псалтир і Требник, а все інше — не потрібно.Більше того, у нас фактично немає інституту богословствуючих мирян — того, що давно і природно існує, наприклад, у Греції.У Греції найбільші православні богослови ХХ–ХХІ століть — це миряни. Достатньо назвати Христоса Яннараса (1935–2024), професора філософії, автора десятків книг, якого по праву вважають одним із найзначніших православних мислителів нашого часу. Поряд із ним — ціле покоління грецьких богословів, що вийшли, зокрема, з мирянських братств і богословських факультетів Афінського та Салонікського університетів.А у нас? У нас навіть людина, яка в церковній «двадцятці» читає Псалтир, регулярно сповідається і причащається, найчастіше не відрізнить монофізита від монофеліта. Ба більше — вона не зможе своїми словами пояснити, що таке «єдиносущність» або «троїчність» Бога. І тому зазвичай реагує не на того, хто має рацію по суті, а на того, хто голосніше заявляє про свою позицію і здається, при цьому, більш переконливішим.Але, знову ж таки, це не лише провина народу. Це значною мірою вина духовенства, яке не займається богословським просвітництвом людей. Послухайте проповіді — і єпископські, і священницькі. У кращому випадку це непоганий переказ євангельського тексту. У гіршому — просто ні про що.«Цей народ, що не знає закону»Тут ми підходимо до дуже болючої точки. Сьогодні наш єпископат нерідко ставиться до народу так само, як колись ставилися до нього фарисеї. Пам’ятаєте слова, сказані з презирством цими самовпевненими знавцями Писання: «цей народ, що не знає закону, проклятий він» (Ін. 7:49)? Так, це сказали фарисеї. Але якщо бути чесними, чи не думають так само інколи наші єпископи та священники?Ось так ми й отримали в результаті жінку, яка тепер «вчить» усіх, як правильно «вірувати в Бога». Коли народу десятиліттями відмовляють у голосі, а просвітництвом, якщо й займаються, то лише окремі ентузіасти, його голосом рано чи пізно стає не той, хто більш освічений, а той, хто просто має гучніший голос.І найгірше те, що за всіма цими суперечками — «мав право відлучати чи не мав», «московська вона чи ні» — якось непомітно загубилося головне, чого вчить Христос. Любов. Адже завдання священнослужителя — вести людину до Бога. Не обхідними шляхами через служіння державі, нації чи будь-чому іншому, а найпрямішою і найкоротшою дорогою — дорогою Євангелія.Що говорять канони — ті самі, про які чомусь забулиПоказово, що просвітництво народу — це не побажання і не «ліберальна вигадка». Це пряма, канонічно закріплена обов’язковість єпископа.58-ме Апостольське правило говорить: «Єпископ, або пресвітер, що нехтує кліром і народом і не навчає їх благочестя, нехай буде відлучений. Якщо ж і далі перебуватиме в такій недбалості й лінощах — нехай буде позбавлений сану».Зверніть увагу: за нехтування просвітництвом народу канон погрожує єпископу відлученням. Тлумач цього правила, візантійський каноніст Зонара, пояснює, що на кожному єпископі лежить обов’язок навчати ввірений йому народ і приводити його до істинної віри та чесного життя.19-те правило Шостого Вселенського Собору ще далі вимагає від предстоятелів Церкви навчати народ щоденно, особливо у недільні дні: «Предстоятелі церков повинні щоденно, а особливо у дні воскресні, наставляти весь клір і народ у словах благочестя».Ось канонічний фундамент церковної освіти. Він уже існує. Просто ми згадуємо про нього значно рідше, ніж про правила, які дозволяють відлучати мирян від Причастя.