Звичка не зважати на власний стан рідко з’являється раптово. Найчастіше вона формується у відповідь на вимоги середовища. Необхідність справлятися, відповідати очікуванням, не зупинятися попри втому чи напругу у короткій перспективі допомагають функціонувати.Поступово така стратегія закріплюється. Через звичку відкладати власні потреби внутрішні сигнали перестають бути надійними орієнтирами для дій. Людина починає орієнтуватися не на самопочуття, а на зовнішні критерії (дедлайни, ролі, зобов’язання, очікування інших).Важливу роль може відігравати і соціальне підкріплення. Здатність триматися, працювати попри виснаження або не показувати емоцій часто схвалюється. Це зміцнює переконання, що власний стан є чимось другорядним, його можна ігнорувати без наслідків.З часом втрачається навичка розпізнавання внутрішніх сигналів. Втома, напруга або роздратування помічаються вже на пізніх етапах, коли ресурс суттєво знижений. Стан стає чимось фоновим, а не джерелом інформації для регуляції навантаження.Повернення уваги до власного стану зазвичай потребує поступового зниження темпу й відновлення зв’язку з тілесними та емоційними сигналами. Наприклад, можна взяти собі за звичку робити невеликі паузи перед прийняттям буденних рішень і в цей час спостерігати за власними емоціями та відчуттями у тілі. Що вони підказують?