Нещодавно постив тут агентурну підписку Юрія Шевельова. Майбутнього видатного вченого (на той час - молодого доцента) завербували в Харкові у вересні 1941 року, коли до міста поступово наближався фронт. Псевдонім - "Шевченко".Куратор просить нового агента “Шевченка” власноруч скласти автобіографію, а окремо - характеристики колег та знайомих. При цьому куратор дав зрозуміти: їм відомо, що деякі з колег - українські націоналісти.І ось що пише Шевельов. Повна версія - в документі (ГДА СЗРУ), а нижче - короткий переказ:1. Леонід Булаховський, науковий керівник Шевельова - людина радянських поглядів.2. Сергій Левченко - політикою не цікавиться, обиватель.3. Іван Крилов - говорили тільки про роботу та науку.4. Володимир Цебенко - політичних розмов уникав.5. Віра Литвинова - нічого антирадянського.6. Інна Журба - так само.7. Михайло Файбишенко - підкреслено прорадянська позиція.8. Григорій Білик - “моєї характеристики не потребує” (напевно Шевельов так висловився тому, що Білик вже був у війську).
На допитах Юринець описав, як це відбувалося, як йому підказували, що про кого питати. «Почав він (куратор Козельський - Е.А.) розмову зі мною в підвищеному тоні, заявивши дослівно наступне: “Наближається перше травня, терористи готуються, бігають за машинами (тобто відстежують маршрути урядових автівок - Е.А.), у нас є відомості, що український письменник Слюсаренко готує теракт, а Ви й у вус не дуєте”. Якщо Ви далі будете так чинити, я не можу за Вас відповідати перед Балицьким, постане питання про Вашу роботу і на вас чекає голодна смерть або ми Вас заарештуємо. Зустріньтеся зі Слюсаренком і переконайтесь, що він терорист».Зустрівся, нічого терористичного від Олекси Слісаренка не почув, але написав, як було треба.І ще зізнання:«Протягом кількох років я постійно бував п’яним. Пив, щоб не думати, починаючи з ранку. Я приходив п’яний на побачення зі співробітниками НКВД, і пив під час самих побачень (підкреслено олівцем, дописано: “щось нове” - Е.А.).Донесення суцільно вигадані, писалися під винними парами, і наступного дня зміст їх згладжувався з пам’яті. Досить мені було випадково зустріти когось із знайомих, щоб донести про його нібито контрреволюційну та терористичну діяльність. Часто я писав про зустрічі, що зовсім не мали місця».«Боязнь відповідальності за скоєні злочини, плюс алкоголь, приводили мене часто до стану неосудності.У цьому стані я постійно виношував у собі плани терористичного акту або втечі за кордон.Мої донесення часто були схожі на марення. На це не реагували, зі мною не розмовляли».
Із показів свідка Петрова:«Коршак Кирило Юхимович, на мою думку, був працьовитий, товариський, мав поетичні обдарування. Його наукові роботи були вузько археологічні і чогось антинаукового в них не було. У розмовах та доповідях, які мені доводилося чути з вуст Коршака, наскільки я пам’ятаю, не було жодних антирадянських націоналістичних висловлювань. Наскільки я знаю, в інституті історії матеріальної культури не було якихось націоналістичних угруповань. У 1937 р. був випадок, що якось у розмові зі мною Коршак сказав мені, що ненавидить працівників НКВД. Це він сказав у нетверезому стані, а у зв’язку з чим, я не пам’ятаю. На мою думку, це було сказано Коршаком у зв’язку з тим, що тоді відбувалися численні арешти громадян у місті Києві, у тому числі в Інституті історії матеріальної культури, та Коршак, мабуть, був незадоволений цим. Інших якихось нездорових висловлювань від Коршака я ніколи не чув. Незабаром Коршак Кирило Юхимович був заарештований органами НКВД, а чому, я не знаю.Щодо Магури Сильвестра Сильвестровича я можу сказати лише одне, що він був добрим науковцем, мав великі заслуги в галузі археологічної науки. Він серед нас, науковців, користувався заслуженим авторитетом та повагою. Якихось антирадянських висловлювань від Магури Сільвестра Сильвестровича я ніколи не чув».Про них двох свідок не мав що додати, додаткових питань не виникло. Покази зі слів Петрова записані вірно, йому прочитані, ось підпис. Підполковнику юстиції Козіну, звісно, не треба було знати, що 22 роки тому, коли НКВДист Данило Лифар завербував Віктора Петрова, йому найбільше були потрібні донесення агента саме про Коршака та Магуру (і ще одного археолога - Теодосія Мовчанівського). І що тоді Петров, тобто агент “Іванов”, писав про них набагато більше і зовсім інше…Кирила Коршака та Сильвестра Магуру реабілітували за 2 роки, в 1960-му. Але ще майже 30 років держава нікому не повідомляла правду про їхню долю - офіційно вони, як і тисячі інших репресованих, “померли в таборах” від різних хвороб. ЦДАГОУ
Чотири роки «Вершинін» виконував завдання ГПУ в Польщі. Що саме робив як розвідник, невідомо - але напевно збирав інформацію про еміграцію. Публічно ж працював в Українському науковому інституті у Варшаві, писав статті (зокрема антирадянські), вивчав архів Михайла Драгоманова. Чомусь у 1934 році в чекістів виникли підозри, що «Вершинін» їх зрадив. Зізнався у всьому роздвідці УНР, працює тепер на неї та вже по-справжньому відмовляється вертатися. У документах тих років НКВД пише про це впевнено, називаючи зокрема імена тих, перед ким саме розшифрувався Лазаревський.В Україні лишилися дружина Лазаревського Марія та їхній син Олександр. І їх у 1935 році арештували. У матеріалах їхньої кримінальної справи НКВД не приховує, що Лазаревських переслідують саме як членів родини «зрадника». Законодавчі норми, які дозволяли це робити, були ухвалені в 1934-му. Але про всяк випадок їм інкримінували ще зв’язки з польським консульством та антирадянські розмови. При цьому якщо проти Марії були хоч якісь слабенькі докази, то проти Олександра - взагалі нічого. Підозрюється в шпигунстві - та й по всьому.Обом дали по 5 років таборів. Мати та сина разом відправили до Сибіру.Можливо, в НКВД розраховували, що це допоможе повернути Гліба Лазаревського - він приїде, щоб рідних звільнили з заручників та розбиралися з ним самим. Якщо й так, то це не спрацювало. «Вершинін» приїхав, але аж на початку 1940 року, коли Варшава перебувала під німецькою окупацією. І агент зміг переконати НКВД, що ні з якою розвідкою УНР насправді не співпрацював. Що там насправді сталося, звідки взялися підозри щодо нього, і як Лазаревський їх спростував, на жаль, невідомо. Приблизно тоді ж із табору звільнили дружину та сина. Вони, виходить, виявилися невинуватими не лише як «шпигуни», а й як «члени родини зрадника». Спочатку Гліб Лазаревський поселився в Сумах, де працював перекладачем. Нарком внутрішніх справ УРСР Іван Серов попросив сумське управління допомогти йому з роботою та квартирою, запропонував використовувати як агента. Але водночас порекомендував оточити самого Лазаревського агентурою, оскільки не виключав, що той все ж може виконувати завдання «українського контрреволюційного центру». Тобто НКВД йому до кінця не довіряв.Дружина та син поки що були в російському Сиктивкарі. У 1941-му родина мала возз’єднатися у Києві, але завадила війна. «Вершинін» опинився в евакуації, син - у армії, дружина лишилася в Сиктивкарі. В Уфі Лазаревський почав працювати в музеї Тараса Шевченка. І розробляв евакуйовану українську інтелігенцію. Згодом розповім про одну операцію, в якій брали участь Лазаревський та ще один агент Олександр Міньківський під керівництвом чекістів Володимира Сєкарєва та Анатолія Шевка (про всіх трьох писав раніше).1944-го Лазаревський повернувся до Києва - і нарешті зустрів дружину (син ще служив). Цей період його життя був плідним, але нетривалим - кінець йому поклало звільнення з музею в 1947-му через звинувачення в націоналізмі. Лазаревському дісталося зокрема за написані та видані в Уфі спогади про дореволюційний журнал «Кіевская старина». Лазаревський зміг отримати роботу бібліотекаря у Львові. Саме там його поховали після смерті в 1949-му.Незабаром з Марії та Олександра Лазаревських зняли судимість.Документи - Галузевий державний архів СБУ.Цей сюжет увійшов до моєї нової книжки "Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)".Ви можете замовити її собі за посиланням:https://secure.wayforpay.com/button/b08cd5688f575Також можете скористатися IBAN-платежем та скинути в дірект свою адресу:UA133220010000026007340069204(сума: 569 грн, призначення: оплата товару)Підпишу та відправлю якнайшвидше.
📚 То що там з «Агентом із ведмедиком»?Нарешті зібралася з думками, відійшла від книжкового похмілля і можу скласти докупи всі враження. Скажу відверто: мене дуже манив цей таємничий образ В. Домонтовича. У моїй голові це був загадковий класик, про якого не розповідали в школі. Одні кажуть – агент КДБ, інші – що його підставили. А за відгуками то тут, то там «Дівчина з ведмедиком» – ледь не еротична проза про заборонені стосунки неповнолітньої та старшого чоловіка.Сам же Домонтович дивиться на мене з фото «очима з насмішкою». Тобто, як ви вже зрозуміли, я нічогісінько про нього не знала.Але Едуард Андрющенко дуже майстерно це виправив. Настільки вправно, що хочеться аплодувати його терпінню складати пазли з архівних документів у єдину канву життя письменника. Так перед нами постає той, хто криється за В. Домонтовичем, – археолог Віктор Петров, а ще – агент КДБ «Іванов».Після прочитання мене більше не захоплює ця постать.Спочатку в мене було трішки люті: ну бо хто він такий, щоб вершити долі інших? Навіть тих, хто вважав його другом?! Згодом автор відкрив історії інших митців, яких також вербувало КДБ, і мені якось стало соромно за себе. Мовляв: «Мені легко засуджувати, сидячи в незалежній Україні без гніту тоталітарної системи й ризику смерті». Так настала фаза прийняття. А до кінця книги мені стало його шкода.Чому шкода?Він прожив усе життя у страху. Навіть не так: не впевнена взагалі, що він прожив СВОЄ життя. Він намагався, ніби той вужик, якось вигнутися й пройти між крапель. Але в нього не вийшло. Він не мав друзів, жив із Софією Зеровою, яка любила свого репресованого чоловіка (ось це також залишилося для мене великим запитанням у цій історії), навколо нього постійно були якісь плітки. Можливо, єдине, що йому вдалося, – це займатися улюбленими справами, зокрема археологією та письменництвом. Навіть до останніх днів його очі «бігали», коли хтось через когось «передавав привіт».«Агент із ведмедиком» – це більше, ніж книга про одного письменника. Це книга про ціле покоління, епоху, життя в тоталітарному режимі. Але без субʼєктивності автора. Едуард Андрющенко зробив все, щоб кожен з нас склав власне враження про В. Домонтовича.Тож дуже раджу!#відгуки_позатекстом
Сьогодні на Патреоні дещо дужжже цікаве - "Бик". Як Розвідка КГБ шукала Тараса "Бульбу" Боровця.Постать Тараса Боровця безсумнівно є цікавою у дослідженні, як українського визвольного руху, так і Другої світової війни в Україні.Представник УНР, Отаман "Поліської січі", Голова України (так-так, він так підписував деякі документи), отаман УНРА, в'язень нацистського концтабору, а згодом учасник Ягдфербанду Отто Скорцені. Це все про одну людини.Водночас, своїм мінливим харатером, а також спробою вести перемовини і з совєтами і з нацистами, він у певній мірі схожий на авантюриста.Досі нерозкритим вважається агентурна співпраця Боровця із НКВД. У цій справі є відповіді.Джерело: ГДА СЗРУ, Фонд 1, Справа 10594Том 1, Том 2Загалом 806 документів та фотоЯкщо Ви стаєте патроном, а найнижча підписка 3 долари в місяць (120 грн, а хто хоче, то може й більше☺️), то Ви автоматом отримуєте доступ до усіх попередніх колекцій, а там вже тисячі фото і документів. (всі колекції дам в коментарях)Усі донати котрі приходять на Патреон, я використовую на потреби свого підрозділу у війську.
📣 Друзі, підписники та всі, хто любить історію, наш добрий знайомий Едуард Андрющенко написав нову книгу і ми запросили його на бесіду!Віктор Платонович Петров. Він же, відомий під творчим псевдонімом Домонтович, зачинатель українського інтелектуального роману. Один із найяскравіших літераторів «Розстріляного відродження». Проте сам він репресій уникнув. Бо став агентом НКВД «Івановим». Він же був археологом, який досліджував скіфів і трипільців. Етнографом, який вивчав традиції українських свят. Істориком. Саме як науковець, він розробляв своїх колег і писав фантасмагоричні донесення на них. І це лише маленька частина його шляху. 📹 Історик Едуард Андрющенко, опрацювавши невідомі раніше документи НКВД/КГБ, розповідає всю історію генія та зрадника Віктора Петрова в нашій з ним розмові.👉 Дуже просимо прокоментувати відео 💬 та обов'язково поставити лайк 👍 (ну або дизлайк 👎, якщо не сподобалося). І задонатити на нашу банку для закриття поточних потреб підрозділів СОУ!Історія без міфів | YouTube | Instagram | Facebook | Threads
Марафон читацьких відгуків на Goodreads 💞Продовжуємо конкурс для всіх, хто читає сучасних українських авторів Vivat і хоче, щоб про них дізналося більше людей 💚 🫥 Пишіть чесні відгуки на Goodreads (‼️участь беруть лише книжки від сучасних українських авторів, лише видавництва Vivat‼️), діліться своїми враженнями та вигравайте подарункові сертифікати номіналом 1000 грн.🎁 Щомісяця – 3 переможці:✨ рандом серед усіх учасників;✨вибір команди (відгук, який нам найбільше сподобався);✨ найбільша кількість відгуків.🏆 Переможниці березня: @burbunytsa (номінація «Оригінальність»), Ivanna olehivna (номінація «Фортуна»), @akuma_lady (номінація «Працьовитість»)Як взяти участь:🫥 опублікувати мінімум 1 відгук на книжку сучасного українського автора Vivat на Goodreads;🫥зробити скріншот;🫥Надіслати його в коментарі під конкурсним дописом у нашому телеграм-каналі (надсилати скріншоти треба саме під цей допис, шукайте його пізніше в закріплених повідомленнях каналу). 📌 Кількість відгуків необмежена.📌 Можна публікувати тексти, які вже були у ваших соцмережах.📌 Ми не впливаємо на оцінки чи зміст.📌 За відгуки з ознаками використання ШІ та грубими фактичними помилками – дискваліфікація.Щомісяця ми публікуватимемо добірку книжок, які можна обирати для марафону – але ви не обмежені лише ними. Читаємо українських авторів – підтримуємо своїх 💚
Давненько не рекомендував вам історичні книги! Тому тримайте новенький шедевр!У 2026 році в Україні вийшла друком книга Едуарда Андрющенка “Агент з ведмедиком - шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)”.Спочатку варто розібрати автора - Едуард Андрющенко це головний редактор YouTube-каналу та сайту WAS. Я їх частенько слухаю та читаю. Цей ресурс у мене на другому місці після “Історії без міфів”.Щодо книги - вона про Віктора Домонтовича - одного із засновників жанру інтелектуального роману. Нині про нього багато говорять на всіх платформах. Але книга - це не нудне переказування біографії автора, а справжній шпигунський роман у жанрі бондіани. І це пов’язано із тим, що саме таке життя пережив Домонтович. І точно простим й однозначним його не назвеш...Крім Домонтовича, у книзі можна почитати про багатьох літераторів епохи розстріляного відродження та побачити умови, в яких проживало українське населення в той час. Для мене найцікавішими були відсилки до Довженка, Рильського та Шевельова. Деякі речі мене добряче здивували...Також варто додати, що книга написана легко й читається на одному подиху. Це не той випадок, коли засинаєш із історичним томом через 30 секунд після його відкриття.Тому якщо не знаєте, що таке почитати з історії - щиро рекомендую “Агента з ведмедиком”. Постать Домонтовича настільки неоднозначна та складна, що точно вас зацікавить.А придбати книгу можна тут.#книги
— Вони? Приходити почали постійно. Не ховалися, а поводились так, ніби вони тут великі хазяїни. Мали би ту свою роботу приховувати, натомість ставили «волги» неподалік дому.Слухали нашу квартиру. Стіни були нашпиговані. Сиділи вони в сусідній квартирі й у верхній. Я не знаю, чи зверху нині хтось живе зі старих сусідів, чи там уже хтось інший. Та мені ніколи й не було цікаво дивитися, як вони там ті дроти провели. Хай хоч зараз слухають. Так утомилася я на це все звертати увагу. Кажу оце — і відчуваю, як стомлююся.Вони щодня знали, про що ми говоримо. Нам ніяк було побути удвох. Розумієте, немає самотності, навіть якісь інтимні речі за тобою занотовують. Чули, як він звертався до мене на ім’я. Як я просила його щось допомогти. Тоді це було неприємно, а сьогодні вже майже не пам’ятаю.У спальні над ліжком була дірочка, зовсім непримітна. Ось вам і життя. Мені чомусь смішно, коли я це згадую.«Просто я їх ніколи не боялася. Так і запишіть». Уривок із документальної книжки «Вулиця причетних» Віри Курико
TGLIST.COM.UA
