Співвітчизник — це така сама калька, як і співпадіння, тільки чомусь до першого слова претензій майже не висувають.А якщо подивитися уважніше, то в старих словниках цього слова немає. У класиків — так само. Бо воно штучне, сконструйоване, якщо хочете — мертве. Вигадане і аж ніяк не питомо українське. Та й навіщо воно взагалі потрібне, якщо є просте, зрозуміле й негроміздке земляк?Але любов до «мертвих» стилів у мові часто виявляється сильнішою за здоровий глузд. Особливо тоді, коли цю любов підживлюють певні свідомі або підсвідомі мотиви. У цьому легко переконатися, почитавши газети чи послухавши радіо.Наші предки були хліборобами, селянами. Для декого сьогодні це звучить «застаріло». Комусь хочеться, щоб предки були не селянами, а сільськими товаровиробниками. Послухайте, як це «солідно» лунає: «Мій дід був сільський товаровиробник». Хіба ж порівняєш із банальним хуторянським хліборобом? От і гуляє той сільський товаровиробник газетними шпальтами, заповнює радіоефір.Те саме і з побутовими словами. Дахи будинків криють бляхою — слово коротке, легке, живе, знайоме з виразів «хата під бляхою», «будинок під бляхою». Але ні — дехто воліє казати дахове залізо. Два слова замість одного. Чи це доцільно? Для когось — так.Особливо для тих, кому дахове залізо легше перекласти з російського кровельное железо, ніж прийняти й уживати українське бляха. У тому числі й для авторів академічних російсько-українських словників.Джерело: книга Святослава Караванського «Пошук українського слова або боротьба за національне «я»»#Вікторина Розумій & Кажи. Підписуйсяシ!