Estadísticas de telegram channel - @kavomovka

Лист, якого я так і не надіславЕлектрика зникла о пів на дванадцяту — так різко, ніби хтось смикнув рубильник у під’їзді.Андрій саме ставив крапку в коді, коли лампа над столом моргнула й погасла. Кімната провалилася в густу, липку темряву. Лише слабке сіре марево від вуличних ліхтарів просочувалося крізь дощ, що лив уже третю годину без упину.Він тихо вилаявся. Чотири відсотки на телефоні. Тьмяний промінь ліхтарика ледве діставав до стіни.Під босими ногами скрипнула паркетина — різко, ніби хтось наступив слідом. Андрій завмер на півкроці, а потім рушив до кухні, тримаючи телефон перед собою, як єдину зброю. Свічка затанцювала на столі, відкидаючи спотворені тіні, які смикалися по стінах, ніби намагалися втекти з квартири.Саме тоді він почув скрип. Тихий. У залі. Ніби хтось повільно переступив з ноги на ногу. Серце вдарило важко й нерівно.— Хто там? — голос вийшов чужим.Тиша. Навіть дощ принишк.Андрій схопив кухонний ніж і пішов назад коридором. Полум’я тремтіло, тіні стрибали, наче живі. Коли підійшов до дверей зали, скрип повторився — вже прямо за ними. Він штовхнув двері плечем.На підлозі біля вікна лежала її сіра хустка з блакитною смужкою. Та сама, яку він сховав на антресолях торік. Двері на балкон були прочинені.— Олено?.. — прошепотів він.У відповідь — тихе, вологе дихання. Не вітер. Саме дихання. Він ступив уперед. У кутку біля шафи темрява згустилася в людську подобу.— Я знаю, що ти тут, — сказав він, стискаючи ніж так, що нігті вп’ялися в долоню. Тоді почув її. Надто м’яко. Надто близько.— Андрію… не бійся.Свічка випала і згасла з тихим шипінням. Темрява навалилася, заповзла під шкіру, стиснула ребра. Дихання стало частим і поверхневим.— Хто тут?! — майже закричав він.Тиша. А потім — тихий сміх. Знайомий до болю. Але тепер у ньому було щось мокре, ніби сміялися крізь воду.— Ти ніколи не вмів брехати, Андрію.Голос лунав усюди — у стінах, у голові, за спиною. Андрій відступив і вдарився литкою об столик. Біль прошив ногу, але він навіть не видихнув.— Це неможливо… Ти ж…— Померла? — м’яко закінчила вона. — Так. Вісім місяців і дванадцять днів тому. О третій ночі. Ти був у Львові.Ніхто, крім нього і лікаря, не знав цієї години. Він увімкнув телефон. Один відсоток. Промінь затремтів на її обличчі. Олена стояла біля вікна. Не прозора. Просто вона — у старій домашній кофті, волосся в недбалому хвості. Бліда шкіра, темні кола під очима. Але очі дивилися занадто живо. Занадто уважно.— Не світи мені в обличчя, — тихо сказала вона, прикриваючись долонею. — Світло болить.Ніж глухо гупнув об паркет.— Як ти сюди потрапила?— Двері були відчинені.— Я зачиняв.— Ти завжди так думаєш.Вона ступила ближче — без жодного звуку. Андрій відчув запах лаванди… і ледь солодкуватий, гнилий присмак лікарні.— Навіщо ти прийшла?Олена зупинилася. У її очах — лише холодний спокій.— Ти все ще тікаєш.Андрій відвернувся. Сльози покотилися щоками — перші за багато місяців.— Я боявся… Боявся дивитися, як ти згасаєш. Боявся, що не витримаю. Тому ховався в код… у все, що можна контролювати.Вона нахилилася до його вуха. Холодне дихання торкнулося шкіри:— Відпусти мене. І почни жити.Олена повільно розчинилася в тіні. У цю мить у квартирі спалахнуло світло — всі лампи одночасно, різко, боляче. Андрій заплющився. Коли розплющив очі — кімната була порожня. Ні хустки. Нікого. Тільки ніж самотньо лежав на паркеті.Він повільно сповз по стіні на підлогу, важко дихаючи.На журнальному столику, якого він не торкався, лежала її обручка. Золоте кільце, тепле, ніби щойно зняте з пальця. Андрій узяв його тремтячими руками.За вікном шумів дощ — хижий, ніби темрява ще не повністю відступила.Ранок застав його за столом. Він не спав. Просто дивився, як небо над Києвом повільно світлішає. Він зварив каву — руки досі тремтіли. Потім дістав коробку з її речами: улюблену чашку, листи з лікарні.Коли сонце повністю зійшло, Андрій поклав обручку в маленьку дерев’яну шкатулку поряд зі своєю.— Я відпущу тебе, — сказав він у порожнечу. — Але ніколи не забуду.