птахи кружляли у вікні,виходили з хатинок домовія - як примара, ти - не знаю.сніг випав необачно серед листядодолу хилить молоді кущі,застигло все, як спогадів намисто.я і забув, що моє миле серце крихітніше всіх-привсіх рослин,мʼякіше неба і судин.що воно бʼється тихо-тихо, тихіше буде, щоб тебе не розбудить.що все засне, поснем і ми,лише б залишити тепло твоєу шиї, ліктях, спині та чолі.сьогодні ранок, ми у казці вдвох,сміятись буду, приручати всіх мишей,здивую, заспокою, і збрешу.не дам тобі страждати, не тепер, сховаю в пазухи карман,і хоч гризи мене, хоч кров пускай.десь там далеко ходять кораблі,народжуються діти, йдуть роки,в найменшій скринцізнайдеш, серце, зорі-сни.тулитися лише б твого крила,не бачити, як безутішно воно мліє.всі чудеса реальні, тільки спи,ніде не буде більш людей, а тільки ми,а тільки ми і всі малі.я попрошу у відьми, дам чорну кістку й пуд зерна,хай зиче нам провсяк добра.як мама, що вкладала спати, в прозорі савани долонь і мрій,в хрохмаль та холод тих перин.сильніш до тулуба горни, як встане сонце, білий день, останній день на цій землі.