КАРПАТСЬКА СІЧ

14 липня. Три роки, як загинув Анатолій Тегза.Три роки, а досі важко говорити про нього в минулому часі.Анатолій «WarWar» Тегза - командир тактичної групи підрозділу «Карпатської Січі», наш Друг і Брат.Він завжди йшов першим. Не тому, що хотів щось комусь довести, а тому, що відчував відповідальність за людей, підрозділ і справу. Він не ховався за чужими спинами й не перекладав складні рішення на інших.14 липня 2023 року Анатолій загинув під час штурму ворожих позицій поблизу Берхівського водосховища на околицях Бахмута. Перед загибеллю він урятував побратима Івана «МС» та командира суміжного підрозділу 57-ї окремої мотопіхотної бригади.Таким він і був до останньої хвилини командиром, який думав насамперед про своїх.Анатолію посмертно присвоєно звання Героя України. Але для нас він був Героєм задовго до указу. Ми бачили його в роботі, у бою, у ставленні до людей. Знали його силу, вимогливість, прямоту і відданість.За три роки біль не зник. Просто ми навчилися жити з ним.Нам не вистачає Анатолія. Не вистачає його голосу, характеру, рішень і присутності поруч.Але залишилася його справа і наша відповідальність її продовжувати. Залишилася пам’ять про людину, з якою ми й досі звіряємо власні рішення та вчинки.Пам’ятаємо тебе, Брате. І зробимо все, щоб твій шлях і твоя жертва не були марними.Анатолій «WarWar» Тегза - ПРИСУТНІЙ!

18 липня на стадіоні «Авангард» в Ужгороді відбудеться WarWar CrossFit – змагання з кросфіту, присвячені пам’яті Героя України Анатолія «WarWar» Тегзи.Анатолій Тегза був командиром тактичної групи спеціального призначення підрозділу «Карпатська Січ». 14 липня 2023 року під час штурму ворожих позицій поблизу Бахмута він загинув, врятувавши побратима та командира суміжного підрозділу. За виняткову мужність і самопожертву йому посмертно присвоєно звання Героя України.Минає три роки від дня загибелі нашого побратима. Але для нас Толік не залишився у минулому. Його ідеї продовжують жити у реалізованих проєктах, а цінності й принципи, якими він керувався, залишаються основою нашої роботи. Наш обов’язок не лише берегти пам’ять про нього, а й продовжувати розпочате ним, адже саме так він і сьогодні залишається в строю.Програма заходу:08:00 – реєстрація учасників09:00 – хвилина мовчання09:30 – початок змаганьУчасники долатимуть комплекс WarWar CrossFit, до якого входитимуть:• 5 Pull-Ups – підтягування• 9 Kettlebell Snatches – ривки гирею• 19 Deadlifts (50 кг) – станова тяга• 82 Bar Lateral Jumps - бокові стрибки через штангу• 14 Burpees – берпі• 7 Box Jumps – стрибки на тумбу• 2023 m Row – гребляВ основу комплексу покладено дати народження та загибелі Анатолія «WarWar» Тегзи, з яких сформовано кількість повторень і дистанцію.До участі запрошуємо всіх охочих, а також військовослужбовців, ветеранів, представників підрозділів Сил оборони України, правоохоронних органів, ветеранських і волонтерських організацій.Долучайтеся, щоб разом вшанувати Героя України Анатолія «WarWar» Тегзу та продовжити його справу.Контакт для довідок:📞 +380 95 086 0201Реєстрація учасників відбуватиметься безпосередньо в день проведення змагань.

Шовінізм щодо європейських народів у середовищі європейських націоналістів – неприпустиме явище, вже доволі давно. Ще з 50-х років минулого століття усі європейські націоналісти просувають ідею "пан'європейського націоналізму" – федеративної, чи конфедеративної "Європи 100 прапорів": дому для кровно та духовно споріднених 400 мільйонів людей. Всі питання – хто перед ким звинуватив в минулому – давно вирішені. Не вирішені вони тільки або в головах тих, хто просто не в матеріалі і все це пройшло повз нього, або ж у словах тих, хто хоче на хвилі ненависті одних європейських народів до інших отримати швидку популярність. Першим просто достатньо роз'яснити доктринальні засади пан'європейського націоналізму. Адже все дуже просто, і інтуїтивно зрозуміло: фортеця-Європа проти Азії/Сходу (до якої причисляються і московити), Африки ("глобального Півдня") та звільнена від диктату США. Другі ж – мали б бути викриті та атаковані націоналістами в своїх країнах. І або примушені до відповіді на питання: "Кому на користь ти влаштовуєш конфлікт між справді братніми європейськими народами, при наявності військової загрози з боку євразійської помийки, і маючи проблему вимирання європейських народів та їх заміщення на чужинців?"Або ж знесені з своїх місць – шляхом тиску щодо відставки, як виродок та кат свого народу Кір Стармер, чи як японські націоналісти вирішували проблему з червоними міністрами – байдуже. Якщо цього з другими не відбувається – це велика біда та недопрацювання. Сподіваюсь, національні сили Європи зможуть якимось чином подолати цей тупий шовіністичний "правий популізм". Замість тупої гризні та спроб щось комусь довести, спитайте себе – кому вигідна польсько-українська (і будь-яка інша поміж європейцями) ненависть? І дійте супроти поширення такої ненависті.

Під час нещодавніх ЛГБТ-акції і супутньої контр-акції у Львові популярне медіа використало дуже промовистий і дуже цинічний прийом: спробувало висміяти контр-акцію, акцентуючи, що більшу частину її учасників становили неповнолітні (все це подавалося не згідно вимог жанру новинних повідомлень, а в тональності “хі-хі, ха-ха, рука-лице”).В чому тут цинізм? Те, що акції проти ЛГБТ, фемінізму та інших елементів лівого порядку денного здебільшого збирають юнаків та дівчат, має дуже просте пояснення. Абсолютна більшість тих, хто виходили на такі акції до 2022 року, на початку повномасштабки повернулися/пішли до війська. На жаль, більшість лідерів вуличного спротиву загинули (Тарас Бобанич, Георгій Тарасенко, Кирило Бабенцов, Максим Михайлов-Непийпиво). Значна частина тих, хто з огляду на вік не пішли до армії на початку повномасштабки, зробили це пізніше. Досить очевидно, що ті юнаки, які сьогодні виходять на праві акції, приєднаються до СОУ за рік, два чи декілька (якщо війна буде тривати або відновиться після заморозки).З чого хіхікали журналісти? Вони хіхікали з жертовності тих, хто на війні з 2014 чи 2022 років, із їхніх смертей, із того, що існує прошарок молоді, для якого збройний захист Батьківщини є очевидним обов’язком.Недільна контр-акція у Києві була доволі масовою. Її учасниками, крім юнацтва націоналістичних і консервативних структур, стали ветерани, діючі військові, звичайні сім’ї. Я не слідкував детально за висвітленням цієї акції у ЗМІ. З того, що я зауважив, - все те ж намагання висміяти чи принизити якимось іншим чином. Значний акцент було приділено молоді, афілійованій із рухом, більшість учасників якого на початку повномасштабки стали бійцями ГУР (до повномасштабки ЗМІ та “прогресивна громадськість” обговорювали належність цього руху до московської агентури).Нічого дивного в цьому немає. На початку повномасштабки журналісти підвищували відвідуваність своїх ресурсів на темі оборонців Маріуполя, хоч незадовго до того залюбки висвітлювали акції борців проти “правого екстремізму”, які вимагали заборонити полк “Азов”. Ці ж самі чи подібні до них журналісти з легкістю поливали брудом учасників добровольчих формувань 2014-2015 років, які вижили і наважилися висловлювати в тилу свою позицію з приводу суспільно-політичних і світоглядних питань. Пройде час, і та сама доля буде чекати тих, хто доживе до демобілізації після повномасштабки.ІГОР ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Обласні змагання «Ігри Воїнів Карпат» збирають десятки військовослужбовців, ветеранів та учасників з різних куточків України. І для нас це підсумок роботи тих, хто повірив у цю ідею та доклав чимало зусиль до її розвитку.Пишаємося тим, що започаткована нами справа не зупинилася. Навпаки, вона об’єднує дедалі більше людей та відкриває нові можливості для військових і ветеранів.Окрема гордість – наша молодь. Наші вихованці, які сьогодні є невід’ємною частиною всього, що ми робимо. Вони ростуть разом із нами, переймають досвід і своїми вчинками доводять, що те, чому ми присвячуємо себе, матиме гідне продовження.«Ігри Воїнів Карпат» у Берегові вкотре пройшли на високому рівні. Але найбільше значення має навіть не сама подія, а те, що за нею стоїть. Роки роботи, десятки небайдужих людей та спільне розуміння того, що важливі напрямки потрібно розвивати й надалі.Маємо чимало ідей та задумів, які плануємо втілити. Бо знаємо, куди рухаємося, а головне – добре розуміємо, заради чого все це робимо.

Двадцять років тюрем. Смертний вирок. Роки боротьби й підпілля. І жодного зламаного слова, жодної зради побратимів.Іван Шпонтак належав до покоління українців, які боролися за свою державу тоді, коли сама віра в її існування коштувала свободи й життя. Воїн Карпатської Січі, сотник Української повстанської армії, командир куреня «Месники» та начальник штабу військової округи «Сян», він пройшов крізь війну, підпілля та багаторічне ув’язнення, залишившись вірним Україні до останнього.У рідному Вовковому на Ужгородщині відновили меморіальну дошку Іванові Шпонтаку. На його малій батьківщині знову прозвучало ім’я людини, яка не зреклася своїх переконань навіть тоді, коли за них доводилося платити роками неволі. До вшанування пам’яті долучилися й вихованці молодіжного крила «Карпатської Січі», адже знання власної історії та пам’ять про тих, хто боровся за Україну, є основою виховання січовиків.Його покоління не знало, чи побачить вільну Україну. Але воно зробило все, щоб одного дня її побачили ми.Саме тому такі імена повертаються із забуття. Не заради минулого, а заради пам’яті про людей, завдяки яким українська державність вистояла і продовжує жити сьогодні.

В День Києва мимоволі пригадав роботу Ігоря Гаркавенка "Україна. Доктрина без альтернативи" 2016 року, натхненну Революцією Гідності та подальшими подіями:"Після падіння Новгорода Київ залишився останнім великим руським центром, який ніяк не може міцно й гарантовано увійти в орбіту влади Москви, що пішла на політичний, культурний та національний симбіоз з Ордою.І хоч би як наполегливо він не твердив про свою «українськість», Київ на рівні «цивілізаційного несвідомого» (а почасти й політично вже цілком «свідомого») завжди сприйматиметься Москвою як незалежний, альтернативний вектор розвитку всього руського світу; як останній, хто то актуально, то потенційно, але несе в собі цінності чистої, незамуленої, європейської, вічевої та «доординської Русі».І ця причина більшою мірою, ніж усі геополітичні вигоди, завжди детермінуватиме прагнення Москви зробити його своїм сателітом, просто включити до свого складу або ж стерти з лиця землі як помилку, як пам'ять, якої ніколи не було, як шлях, що пішов у нікуди. Щоб усім і назавжди стало ясно: трагічна руська доля більше не має альтернатив.Ця чи наступна, але революція, що відбулася тут, завжди буде чимось значно більшим, ніж революція деінде за межами Росії.Тому що саме на нашу революцію з великою надією дивиться вся руська вічність. І скільки б хто не заспокоював і не присипляв ворога словами про локальність і суто українськість цієї революції, ворог усе пам'ятає, усе розуміє і все бачить".

Українська історія ніколи не трималась на тих, хто шукав для себе спокійне життя. У всі часи її втримували люди, які добре розуміли, що можуть не повернутись, але все одно брали зброю і ставали там, де вирішувалось майбутнє країни.За кожною втратою стоїть людина зі своїм характером, звичками, рідними та планами на життя після війни, але в якийсь момент вона поставила захист своєї землі вище за власне життя.Як казав Євген Коновалець: «У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії». Сьогодні ці слова сприймаються зовсім інакше, коли українські воїни продовжують стояти навіть тоді, коли сили давно на межі, коли поруч уже немає багатьох побратимів.Найважче у війні те, що після великої кількості втрат людина вчиться жити далі разом із болем. Вона продовжує виконувати свою роботу, виходити на позиції, тому що з’являється розуміння, що тепер треба вистояти ще й за тих, хто свого часу вистояв до останнього.Саме так покоління українських воїнів століттями тримали цю землю. І саме тому сьогоднішня боротьба є не окремою сторінкою історії, а продовженням війни, яка триває доти, доки існує ворог, що приходить сюди забирати наше право жити на своїй землі.Назавжди в строю. Честь!

Той, хто присвятив своє життя боротьбі за Україну, навіть через десятиліття чужини повертається на рідну землю, бо нація пам’ятає своїх борців, а державність тримається на іменах людей, які не дозволили зникнути самій ідеї незалежної України. Саме таким стало повернення праху Андрія Мельника, одного з покоління українських воїнів, які продовжували боротьбу навіть після втрати власної держави. Поруч із ним на рідну землю повернулася і його дружина Софія Федак-Мельник, яка розділила з ним роки еміграції, переслідувань та життя далеко від України.Андрій Мельник був одним із засновників Української Військової Організації, Січових Стрільців і Проводу Українських Націоналістів, а його шлях пройшов крізь бої Армії Української Народної Республіки, створення Куреня січових стрільців, яким пізніше командував його друг Євген Коновалець, та роки безперервної боротьби за право України мати власну державу навіть тоді, коли українське питання для багатьох держав мало бути остаточно знищеним.Саме такі діячі формували середовище українського національного спротиву, завдяки якому згодом народилася боротьба Карпатської України, а сам дух січового стрілецтва, дисципліни та честі став прикладом для тих поколінь українців, які у різні часи брали до рук зброю за право своєї нації жити у власній державі.Його життя припало на період світових воєн, окупацій, політичних переслідувань і концтаборів, проте навіть у вигнанні Андрій Мельник залишався серед тих, хто зберіг українську державницьку ідею, продовжуючи працювати задля майбутнього України тоді, коли сама боротьба здавалася приреченою.Незалежність України тримається на людях, які були готові віддати за неї власне життя, власні роки та навіть можливість повернутися додому за життя.Слава українським борцям усіх поколінь.З поверненням, Вождю.

🇺🇦З ДНЕМ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ! 29 квітня 1918 року Нація отримала національну державність замість псевдо-української ліво-демократичної пародії. Вона отримала Гетьмана Павла Скоропадського замість здегенерованого класу політиканів. І найголовніше, вона отримала державницьку й традиціоналістську альтернативу деструктивним ідеям лівих "народників". Отримала надію на гідне майбутнє.За наступні більш ніж 100 років нічого краще з нами так і не сталося, а те, що нам підсунили під виглядом "державності" в 1991 році, так і залишилось пародією. Хоча "залізні грози", в яких ми всі опинились зараз, дають шанс на радикальне оновлення. Гетьману Павлу Скоропадському Україна завдячує своєю незалежністю, гербом, прапором, гімном, флотом, армією, Академією наук, Центральною науковою бібліотекою, кількома університетами, національним кінематографом, офіційним вітанням «Слава Україні (і Гетьману слава)!», світовим дипломатичним визнанням України, підготовкою Акту злуки та ідеєю Соборної Самостійної Держави на державному рівні. І це все у вкрай несприятливих умовах, за такий короткий термін!З Днем проголошення Української держави!🏴Приєднатись до наших лав 📱 Інстаграм 📱 Тік-ток