Коли я писала їхню історію, Тарас був у статусі зниклий безвісти... Надія жевріла, віра давала сили, любов хотіла вірити в чудо... Це була моя перша історія про родини з 68 ОЄБр... Я не знала чи зможу, чи вийде, але я наважилась... І вже фото першої родини завантажувала, щоб прожити відрізок їхнього життя разом із ними... Із кожною відповіддю в телеграмі ми ставали ближчими, із кожним смайликом - ріднішими... Іноді, читаючи текст, я знаходила схожість із своєю родиною... І останнє написане речення, яке пам'ятатиму завжди: "Їхні парні серця повинні зустрітись знову"...На фото щаслива родина: він, вона, їхня донечка і маленький спритний Джек-рассел-тер'єр, на прізвисько Макс... Ми зустрілися наживо спочатку у столиці на складній зустрічі у Координаційному Штабі... Просто на сходах державної установи... Через деякий час Наталя приїхала у Львів на таку ж зустріч... І ми провели цей день разом: гуляючи вуличками мого рідного міста Лева, купуючи гостинці для її донечки, та розмовляючи про все на світі... В наших очах з'являлися сльози, спогади викликали усмішку, приємні моменти, а часом пекучий сум... Ми були собою... Чесними у своїх емоціях... Рідними у своїх переживаннях... І вдячними за таку потрібну підтримку... Далі приємні коротенькі слова в меседжерах, щоб бути поряд, та довжелезні сповіді, коли було важко...Тиждень тому їх сповістили про збіг ДНК... Вона написала мені зранку у повідомленні... Слова боліли... Боліли за неї... За її донечку... Згадую їхнє фото... Мені хотілося у цей момент бути біля неї поруч...Їхнє парне тату перед очима... Два серденька, що по життю завжди йшли поряд... Дві долі, що з'єдналися у неземну любов... На вихідних Тарас повертається додому, на щиті... Їхні парні серця повинні були зустрітись знову, але не так... P.S. Душею і серцем з тобою...03.02.2026