З усього потенційно летального різноманіття, що пропонує людині війна, найбільше мені не подобаються керовані авіаційні бомби, вони ж КАБи. Це страшна річ - велетенська металева болванка, нашпигована сотнями або навіть тисячами кілограмів вибухівки. КАБ називають високоточним боєприпасом, але ця високоточність - дуже умовна. Іноді - на щастя, іноді - на жаль. Стосунки людини із КАБами на війні мають переважно фаталістичниц формат. Адже єдине, на що ти дійсно можеш розраховувати, коли сектор засівають бомбами - це Божа воля. Атеїсти, звісно, можуть заперечити, але я неодноразово бачив, як атеїзм стає на паузу, коли людина чує в небі цей диявольський свист. Технологічність нашої війни додає цим стосункам цинічної відвертості. Ми маємо можливість у режимі реального часу бачити, куди і з якою швидкістю летять КАБи. І в той момент, коли ти бачиш свою позицію у центрі червоного еліпсу, зникає й без того ілюзорне відчуття контролю та можливості на щось вплинути. Єдине, що ти можеш - це сподіватися на Бога та виконувати протокол безпеки. І ось вони прилітають. Важка ватна ковдра, яку називають «дверями», кілька разів поспіль підлітає вверх, а зі стелі сиплеться земля. Якщо приліт близько, ти не лише чуєш його, а й відчуваєш усіма нутрощами. Наступні кілька днів може бути недобре - млявість, головний біль і безпросвітний тупняк. Це нормально. А якщо раптом вас ще й засипало — притлумити неміч допоможе саперна лопата в ідеальній сукупності з бажанням жити. Людина - дивовижно вітальна істота, тому ми досі є. Кажуть, ми відрізняємось від тварин усвідомленням своєї смертності. Я думаю - радше неусвідомленням своєї вітальності. Людина, яка по-справжньому хоче жити, може все, але не здогадується про це аж допоки ініціативу не перехопить інстинкт. Час між КАБами - мій улюблений час доби. Ти можеш вийти на поверхню і подихати справжнім, не підземним, повітрям. Вже за пару годин монітор покаже нові ворожі борти у повітрі та чергові порції КАБів. Це порочне коло — безперервне. На моїй пам’яті - був лише один день без КАБів, коли путіну дозволили на 9 травня провести свій некрохепенінг і вони не бомбили, хоча артилерія, дрони та стрілковка працювали у штатному режимі.Ввечері на Сході небо поступово набрякає червоним. Воно ніби підтікає, як погано перевʼязана рана. Я маю безліч фотографій цього набряклого неба і жодна з них не схожа на те, що бачиш наживо. Проте все одно щовечора я фотографую небо із повним розумінням, що жоден обʼєктив не допоможе увічнити його таким, яким воно є насправді. Ти знаєш, що невдовзі це небо виплюне чергову порцію мортальної машинерії і хто знає, можливо лише тому воно виглядає саме так. Спустившись у бліндаж, ти ставиш побратиму вічне питання: «Що по небу?». «Пуски були. Ми поки що в зеленій». Ясно. За чотири години на чергування заступати тобі, тож треба поспати. Ти засинаєш швидко та міцно, як у дитинстві. На війні завжди сняться цікаві, сюжетні сни. В тилу це чомусь не працює. І ось ти спиш і не бачиш, як червоний еліпс повільно насувається на вашу позицію. Вибухи вплітаються у сюжет сну і ти навіть не прокидаєшся. Наступні кілька годин будуть спокійними. До наступних КАБів.