Учора ми працювали на місцях уражень. Дуже багато скарг від людей. У Києві – десятки тисяч працівників КМДА, департаментів, комунальних підприємств. Але до людей ніхто не прийшов. У кращому випадку – лише в перший день, зробити фото. Усе вкотре закривають районні комунальні служби, волонтери, військові. Де директори департаментів, у підпорядкуванні яких сотні підприємств, мільярдні бюджети та тисячі працівників? Ці люди мають реальні ресурси – техніку, людей, інструменти – і прямий обов’язок діяти. Але вони навіть не намагаються з’ясувати, що відбувається. Просто ігнор. Де керівники міських КП, через яких проходять кошти на відновлення й реагування? Вони теж не на місцях. Люди залишаються сам на сам. Харчуванням ніхто не займається. Комунальне житло, яке мали б давно збудувати для евакуйованих, не з’явилося. Ми сформували фонд з того, що змогли. Лише зараз, на четвертому році повномасштабної війни. Умови там, відверто, погані. Люди відмовляються. Люди відчувають зневагу. У міста є гроші – але вони заблоковані. Де обіцяні модульні укриття? Вони, можливо, не потрібні чиновникам, але киянам – потрібні! Я вже пів року намагаюся зрушити це з мертвої точки, а департаменти вперлися. Бо на підряд, очевидно, не зайде їхня «своя» фірма. Скляні зупинки – будуються. Укриття – ні. Натомість ми бачимо показові візити мера з розумним виразом обличчя на фоні парків і фасадів. Усе – для картинки. Не для людей. У місті є гроші. Але райони не можуть закупити навіть елементарні листи, щоб закрити вибиті вікна. Комунальні служби задихаються. Їх тримають у фінансовому зашморгу, щоб мати вплив на голів РДА. Зарплати в КП мізерні. Техніка зношена. Люди працюють по дві доби після прильотів. Ми проговорили реальні доплати за понаднормові, за ризики. Але рішень не буде. Бо рішення приймає мер. І саме мер призначає керівників керуючих компаній. Він контролює структури. Але при цьому уникає відповідальності. Бюджет Києва – понад 100 мільярдів. Але він ніби схований десь під матрацом. Місцеве самоврядування – у режимі «випрошування». Все в обмін на лояльність. Централізація та ручне управління просто вбивають місто. Ще раз: у нас накопичені системні проблеми. Укриття. Допомога постраждалим. Відновлення. Підтримка міської оборонної інфраструктури. Оперативність. Все це потребує фінансування. Фінансування, яке є. Але його не має військова адміністрація – бо не має бюджету. Бюджет – у мера. А Київрада голосує за ті пропозиції, які дають директори департаментів. І знову ж таки – призначені мером. Сьогодні КМДА перетворилася на неповоротку машину, що лише перекидає відповідальність на інших. Під час війни така бездіяльність – це реальна загроза. Бо коли структура, яка тримає в руках усі повноваження й ресурси, не виконує свої обов’язки – страждають люди. Їхня безпека. Їхнє життя. Якщо ця система не здатна працювати – потрібно чесно визнати: вона стала частиною проблеми, а не інструментом вирішення. І ще. Пане мер, Віталій Кличко, чого ви боїтесь? Відкритої розмови? Публічного діалогу? Кияни мають право бачити, як ви думаєте, що вирішуєте, чим керуєтесь. Але замість розмови – після кожного мого посту в мережі починається хвиля фейків і джинси. Привіти теж передаються. Я завжди готовий до відкритого публічного обговорення. Але, на жаль, ви його уникаєте. Такий великий – а боїтесь. Замість розмови – знову хтось із заступників. Навіщо ви щоразу ховаєтесь за спини інших?