Мазепинці, петлюрівці, бандерівці: як ворожа пропаганда 300 років вигадувала нам прізвиська

У 1911 роц і, до двохсотріччя Полтавської битви, царська жандармерія ретельно вела списки «неблагонадійних». Туди потрапляли не генерали чи змовники, а звичайні київські гімназисти, які купували книги українською мовою або несли квіти до пам'ятника Богдану Хмельницькому. Їх офіційно таврували «мазепинцями».

Минуло три десятиліття — і те саме відомство, але вже з вивіскою НКВС, розстрілювало селян за «петлюрівщину». Ще за десять років з’явився штамп «бандерівці».

Чому імперія — від царату до сучасної Москви — понад триста років користується одним і тим самим мовним трюком? Навіщо зводити багатовіковий спротив цілого народу до імені однієї людини?

Усе почалося восени 1708 року, коли гетьман Іван Мазепа уклав союз зі шведським королем Карлом XII. Для Петра I це стало особистою травмою. Цар не міг визнати, що Гетьманщина відстоює свої автономні права. Для абсолютизму не існувало націй — були лише «бунтівні раби».

Щоб покарати гетьмана, Петро наказав виготовити артефакт — «Орден Іуди». Це була масивна 5-кілограмова срібна медаль із зображенням повішеного на осиці Юди, яку планували привселюдно начепити Мазепі на шию.

Страта не відбулася, але тавро закріпилося на віки. У храмах проголошували анафеми, а слово «мазепинець» стало синонімом зради. Найпарадоксальніше те, що ярлик пережив імперію: навіть на початку XX століття жандарми записували до «мазепинців» Михайла Грушевського та Тараса Шевченка.

Після краху імперії у 1917 році постала Українська Народна Республіка. Серед її лідерів вистачало гучних імен, проте більшовики обрали головною мішенню Головного Отамана військ УНР Симона Петлюру.

Радянські плакати малювали його пихатим генералом у золотих погонах. У реальному житті Петлюра був скромним публіцистом і колишнім театральним критиком, який носив простий френч і смушеву шапку. Проте саме він уособлював збройну відсіч окупантам.

Слово «петлюрівці» швидко втратило зв'язок із армією. Більшовики називали так будь-якого селянина, який відмовлявся віддавати зерно продзагонам або ховав удома рушницю. Ти міг ніколи не чути виступів Петлюри, але якщо ти хотів вільно господарювати на своїй землі — тебе автоматично оголошували петлюрівцем.

У роки Другої світової війни пропаганда запустила наступну модифікацію — «бандерівці». І тут радянський агітпроп зіткнувся з найбільшою історичною іронією.

Сам Степан Бандера найзапекліші роки підпільної боротьби ОУН та УПА — з 1941 по 1944 рік — провів у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Він фізично не командував рейдами на Волині чи в Карпатах — військами керував Роман Шухевич.

Проте радянській системі було потрібне коротке, фонетично дзвінке прізвище, яке легко асоціювати зі словом «бандит». Відтоді «бандерівцем» ставав кожен, хто зберігав мову чи просто відмовлявся аплодувати партійним гаслам.

Чому ця технологія працює так довго? Її суть — десуб’єктивізація.

Імперія органічно нездатна визнати, що бореться з народом. Адже визнати боротьбу народу — означає визнати його суб'єктність і право на волю. Набагато зручніше звести все до формули: «простий народ хороший, але його збили з пантелику окремі зрадники на гроші ворожої розвідки» — чи то шведської, чи то польської, чи то американської.

Але імперські пропагандисти прорахувалися в головному. Коли ворог століттями намагається перетворити прагнення свободи на тавро, це тавро неминуче стає почесним знаком. Так було з повстанцями 1920-х, так сталося і в XXI столітті, коли слово «бандерівець» остаточно втратило токсичність і перетворилося на синонім спротиву.

Імперії змінюють назви й прапори, але їхня оптика лишається сліпою: вони вперто шукають прізвище там, де насправді стоїть ціла нація.

@istorium_ua