«Яка різниця, що було, головне — що є. Все починається і закінчується вчасно» (с)
Ельчін Сафарлі

Прочитала в книжці «Когда я вернусь, будь дома». Прочитала і подумала: ну як це — яка різниця, що було? В нас було ціле життя.

Був дім. Робота. Друзі. Знайомі продавці в магазині. Сусіди, з якими ти міг навіть не вітатися, але знав, хто в якій квартирі живе. Був кіт, який біг на кухню раніше за тебе, свої рушники у ванній, речі в шафах, які ти роками не викидав, бо раптом знадобляться.

Були люди, яким можна було написати:
— Виходь, я через десять хвилин буду.
І не треба було домовлятися за два тижні.

А потім одного дня все це стало називатися одним словом — було.

А потім я подивилась на цю цитату під іншим кутом. Про всіх нас. Про українців, які виїхали з дому. Адже перший час взагалі ніхто не збирався будувати ніякого нового життя. Ми ж ненадовго! Зараз все закінчиться — і додому.

Потім це перетворилося на: ну, може, до літа. Потім — до осені. До Нового року. Навесні точно щось вирішиться. Ще одна зима.
І якось непомітно минув рік. Потім другий. Третій. Хтось виїздить лише на четвертий рік війни. Не важливо коли. Не важливо де ти зараз. Ти чекаєш. Все одно чекаєш…

І весь цей час ти ніби сидиш на вокзалі з валізою і чекаєш, коли нарешті оголосять твій потяг додому….

Але життя така непередбачувана річ, що поки ти сидиш на цьому вокзалі, воно сука продовжується. Несеться мимо тебе. Діти ростуть. Батьки старіють. Хтось одружується. Хтось розлучається. Хтось народжує дітей. Хтось помирає.

А ти все чекаєш, коли нарешті почнеться твоє справжнє життя.

Те, яке було до війни.
Але воно не почнеться.

Не тому, що ми ніколи не повернемося додому. Хтось повернеться. Хтось ні.
Просто того життя вже немає. НЕМАЄ

Навіть якщо одного дня ми повернемося у своє місто, зайдемо у свій під’їзд і відкриємо ключем двері своєї квартири — ми вже будемо іншими. І це місто буде іншим.

Зараз в інфо просторі всі говорять про Олешки (Херсонська область). Це страшно, справді. Але чи в одному населеному пункті, що окупувала росія такі справи? Я можу навести тисячі прикладів. Навіть в місті енергетиків ситуація катастрофічна- не має чим змивати унітази. Рос ЗМІ показують ролики на ТБ як використовувати воду двічі. Про електроенергію взагалі мови не має. Як і про все інше життєво необхідне…

І ось це найважче прийняти. Бо дуже легко жити минулим. Там все знайоме.

А тут спочатку все чуже. Чужа мова. Чужі правила. Чужі свята. Чужий будинок. Чужа кухня. Навіть продукти в магазині якісь не такі.

А потім ти ловиш себе на тому, що вже знаєш цю дорогу без навігатора.
У тебе з’являється улюблена кав’ярня. Люди, яким ти можеш подзвонити. Робота, де тебе знають на ім’я. У шафі стає забагато речей для людини, яка «приїхала ненадовго».

І якось непомітно чуже життя стає твоїм.

Не можна викреслити двадцять, сорок чи шістдесят років свого життя і сказати: ну, було і було. Але (!) Не можна весь час жити в слові «було».

Тому що поки ти сумуєш за тим життям, яке закінчилося, - проходить те, яке в тебе є зараз.
Подумайте про це.

Наша найбільша помилка еміграції — весь час чекати. Не купувати собі щось красиве , бо навіщо, я тут тимчасово. Не облаштовувати кімнату, бо це не мій дім. Не заводити друзів, бо я все одно поїду. Не дозволяти собі бути щасливим, бо як можна бути щасливим тут, коли твій дім там.

А потім проходять роки.
І ніхто не поверне їх назад.
Ми не знаємо, де будемо через п’ять років. Та через рік не знаємо! Завтра - це вже велика невідомість.

Ми взагалі тепер дуже мало знаємо про своє майбутнє.
Але. Сьогодні ми тут.
І це теж наше життя.
Не чернетка.
Не зал очікування.
Не пауза між «до війни» і «коли все закінчиться».
Життя.

Все починається і закінчується вчасно (с)

Просто іноді нам потрібно кілька років, щоб зрозуміти, що щось вже сто відсотків закінчилося.
А щось інше — давно почалося.

#особисте