Ірландія для українців | Цей допис я написала по дорозі в Україну, до чоловіка. Вирішила, що в ...

Цей допис я написала по дорозі в Україну, до чоловіка. Вирішила, що в новому році буду максимально чесна - розкажу про всі факапи, що зі мною трапились, щоб мій досвід допоміг не вляпатись вам у халепу. Підготувала цілу добірку, поки їхала. Про невдалі співбесіди, car accident, дуже важкий курс «Data Modelling & Business Intelligence», який сто разів хотіла кинути. Так, і про роботу також. Як знайти, як пройти співбесіду, що від нас чекають та інше.Але з вимиканням світла я випадаю з графіку🙃 вже як є, хаотично. Почну спочаткуУ січні 2026 я дала собі дозвіл жити. Так, вирішила прожити рік, так ніби я жива…подивимось як спрацює. Всі розчарування, сльози і неприємності хочу лишити позаду, у спогадах залишаться лише приємні моменти, які були в моєму житті. Останнім часом я особливо гостро відчуваю, як мій зір відходить.Не різко. Не драматично.А тихо, майже ввічливо — відсоток за відсотком.Коли ти все життя живеш наче в поліетилені, до цього звикаєш. Десь в 2010 мені сказали, що залишилось п’ять відсотків, і ти ніби вчишся жити в новій реальності.5% від 100 — це майже нічого.Але кожен втрачений відсоток болить так, ніби з тебе щось вирвали. Чотири відсотки я приймала важко.Найстрашніше не цифри.Найстрашніше — сама можливість перестати бачити.Бо світ — неймовірний.Він кольоровий, складний, живий.І якщо дозволити йому бути в собі, він здатен наповнювати до країв.Я писала тут на каналі про дівчину Марину, що надрукувала книжку очима. В неї взагалі все трагічно, рухомі лише очі. І вона живе! Вона - мій приклад. Не впадати у відчай, жити і радіти кожному дню.Колись дуже давно одна людина, значно старша за мене, сказала фразу, яка залишилась зі мною назавжди:«Твоя сила слова — в тому, що ти не бачиш майже з народження,але відчуваєш глибше».Люди, які втрачають щось одне, майже завжди отримують щось інше. Ми всі знаємо ці історії —про святих, старців, Бабу Вангу. Вони не бачили очима, але бачили зсередини.Моєю компенсацією стали емоції.Я ними живу.Я ними думаю.Емоції — це мова, якою розмовляє світ. Заради них знімають фільми — і заради них їх дивляться.Заради них виходять на сцену.Купують одяг.Закохуються.Їдуть у незнайомі міста.Народжують дітей.Вся індустрія, весь рух цього світу побудований на емоціях.А в мене вони — ніби підсилені.Ніби помножені на десять.Всі шкільні роки мама возила мене по Україні у всі відомі офтальмологічні заклади. Кожні канікули я проводила в глазному стаціонарі. Якщо вам хоч раз штрикали голкою в око, під око, у вісок, ви зрозумієте яке в мене було дитинство. В 16, після багаторічних спроб поновити зір інʼєкціями, лікарі здались і запропонували операцію. Мені вживили 4 склери в кожне око. Але через рік зір знов став падати. Не допомогло.У вісімнадцять я не витримала діагнозу наших «добрих лікарів» стосовно майбутнього, і звалилась в депресію. На другому побаченні майбутньому чоловіку сказала правду - я можу не виносити дитину і колись тобі доведеться жити зі сліпою людиною. Він не злякався.Прошу, не треба мене жаліти, я навчилась з цим жити. І ні, лікарі досі безсилі в моєму випадку. От як раз в Україні знову це підтвердили.Зараз ми всі покалічені війною. Кожен по-своєму. Я вирішила бути максимально відкритою, як вдячність за те, що ви досі зі мною!Для мене слово «дивитись» давно означає не очі.Це про погляд усередину —в глиб проблеми, в душу людини.Тому я так обережно обираю друзів. І якщо це стається, вони стають ще одним моїм серцем, яке б’ється в грудях і нагадує: я досі жива.А якщо я жива —значить, ми продовжуємо.Я знаю: ви читаєте ці слова не випадково.Ви приходите сюди з власним досвідом,який відгукується моєму.І, можливо,саме тому ми тут разом.ДЯКУЮ ВАМ МОЇ РІДНІ ЛЮДИ ** все інше поступово розповім 🫶