Я знаю десяток людей, які після війни хочуть переїхати жити в Європу.І ще знаю сім’ї, які вже з Європи хочуть переїхати… в іншу Європу.Бо в Братиславі — тихо, як у болоті: холодно й нудно.А от Лісабон — сонце, океан, вайб, сміх на вулицях.Я знаю колег, які, прилітаючи з Лісабона у Варшаву, кажуть:«Боже, як же я скучив за цим варшавським двіжем».Бо тут — українське кіно, концерти, театри, бізнес-тусовки. І додають: «Колись точно переїду сюди назавжди».Я знаю друзів, які з Варшави поїхали в Іспанію. Бо набридло «жити вночі» — сонце встає о восьмій, сідає о третій, дощ, похмуро.А в Іспанії — тепло, усмішки, вино і море.А потім — ниття:«Сієста з 12 до 17 — ви серйозно? Тут ніхто нічого не робить».І далі — Британія. Бо дітям потрібна освіта,а бізнесу — зрозуміла мова і правила.Я знаю українців, які не витримали Британії. Бо все дороге, повільне, медицина з минулого століття. І вони повернулися додому. Або спробували ще раз — в іншу країну.Я знаю тих, хто поїхав у Канаду —і за пів року зламався від снігу, тиші й самотності. Тепер живуть у Німеччині й уже планують нову втечу.Хтось з Америки повернувся в Туреччину. Хтось з Хорватії — в Азію.У кожного — свої причини. Справжні. Логічні. Болісні.Я знаю українців в Ірландії. Тих, хто щодня сумує за домом — за мовою, кухнею, людьми,за відчуттям «я на своєму місці».І знаю тих, хто адаптувався. Вкорінився. Видихнув.І не хоче повертатися в Україну. Часто не тому, що не любить.А тому, що… нема куди.Ми всі шукаємо мир, спокій, світло, сенс, можливість дихати.Багато українців залишилися без дому і тепер шукають себе в новому місті, в іншій країні,у новій версії життя.Хтось каже: дім там, де сім’я.Можливо, це правда.Велике українське переселення. Велика українська міграція.Добре там, де нас нема.Але найбільше — там, де ми є. Бо ми приходимо — і щось починає жити.Ми змінюємо простір.Ми змінюємо світ.Бо ми і є світ💙💛#ірландіядляукраїнців