Ірландія для українців | На фото — я.Ні, це не новий фільм про андроїдів. Хоч дуже хочеться, що...

На фото — я.Ні, це не новий фільм про андроїдів. Хоч дуже хочеться, щоб це було кіно. Але ні — це реальність. Історія про те, як мене занесло в суші-цех. Працювати.Продовжую серію #ябіженкаДзвоню по оголошенню роботи:— Завтра на шосту ранку вихід.На годиннику — сьома вечора. Я з дороги, без сил. Геолокація — десь за летовищем. Гугл каже: 1,5 години в дорозі. Вставати треба о 3:30. І ще 28 хвилин пішки від зупинки. Попросила контакт когось із наших, щоб хоч орієнтуватись на місцевості.Вдягніться тепло, — попередила жінка, — там +5. Ми працюємо в холодильнику.Заснути не вдалось. У снах — цех, покритий інеєм, і мої червоні, скукожені руки. О третій почала збиратись. Лячно було до жуті. Впораюсь? Не задубію? Я ніколи не працювала 12 годин у холодильнику. Двоє штанів, зимові черевики, три кофти, шарф, капюшон — і ще зверху комбінезон. На прохідній — температурний скринінг, одноразова форма, бахіли, рукавички, маска. Особисті речі — просто на лавку. Шафки лише для «старожилів».Зайшла. Всюди білі фігури. Одні щось ліплять, інші пакують, треті бігають. Мене штовхають до столу:— Ріхло-ріхло! (Швидко-швидко)Стаю навпроти. Починаю копіювати. Якісь білі ніндзі в комбінезонах робили теж саме, дзеркально. Я стала повторювати рухи. З великого кондитерського кулька треба видавлювати васабі в кожну коробочку готових ролів. Тобто праворуч стояли дві ніндзі які ті роли крутили та складали, я робила зелену троянду в коробочку з сушами, залишаючи місце для ніндзі ліворуч, яка викладала імбир. І далі воно потім пакувалось. Мабуть. В ту сторону дивитись я не встигала. І взагалі не встигала нічого, бо швидкість була невгамовна. В звичайному житті давити крем з кулька я вмію. Але коли в тебе одна секунда на одну коробочку, квіточки виходять кривенькими.Взяв-вичавив-вичавив-вичавив-вичавив-вичавив-вичавив-кинув. Шість секунд на шість коробок. Це конвеєр.Виявилось, що одразу я повинна робити два діла - класти васабі і будувати зелений паркан. Паперові зубчасті "паркани-травинки" нарізаними підготовленими пачками стояли між жбанами з васабі і імбирем. Можливо, ви бачили як виглядають готові суші у супермаркетах. Там є така зелена травинка, яка розділяє ці вісім ролів від приправ. Так от, то моїх рук справа - будувати зелені паркани і вичавлювати васабі. Двома руками одразу.Праворуч — крутять роли. Ліворуч — кидають імбир. А я — квіточка-паркан-квіточка-паркан. Швидко. Дуже швидко. Посунули мене на іншу посаду одним рухом сусідського плеча. Тепер моє завдання - імбир. Швидкість така сама, шалена.Імбир в суші я люблю, тому клала його багатенько, щоб людям на радість. Але ніндзя зліва обурилась: Не можу закрити кришку. Все топорщиться!Годинник висів десь у кутку, але очі підняти ніколи. Руки зайняті. Спина — вже не моя. Ноги — крижинки. Чесно мріяла втекти на першій перерві. До біса ті гроші!Пролунав сигнал. Все? Я вільна?Виявилась, пройшла тільки година. Година! І тепер потрібно змінити рукавички. Так відбувалось на протязі всієї зміни. Сигнал - рукавички зняв, викинув, нові натягнув. Три секунди. Почухати носа під маскою не встигаєш. А поки на тобі рукавиці, ти не можеш прибирати руки зі столу, а тем більше доторкатись до обличчя. Табу.Далі потрібно чавити васабі, вштрикати паркан, складати соєвий соус. Одночасно. Бо коробки напливають трьома рядками і краще пришвидшитись. Щоб нічого не впало на підлогу.Коли пролунала перерва, я перша вибігла з цеху. Хотілось в гарячу вану і цистерну чаю. Добряче змерзла і трусилась як цуценя, і гуглила як швидко втекти до табору біженців. За цей день я заробила 45 € і гайморит. Суші назавжди асоціюються відтепер з вічної мерзлотою і рабською працею...