Svitlana SamarskaДзвонить незнайомий чоловік.- Зі святом.., колись спілкувалися…, я ВПО.., чи можна отримати допомогу?- Як ви, загалом? - питаю.- Та я би вже будь-куди поїхав, навіть назад. Але ж я інвалід першої групи. Я нічого не вирішую, а як вижити - не знаю.Ось вона - квінтесенція епохи «найлюдянішого: село чоловіка окуповане, його самого вивезли у чуже місто, не забезпечивши мінімумом мінімуму для виживання. І це мова про людину, яка повністю залежна від милосердя сторонніх..Після таких дзвінків я безсило і безцільно тиняюся квартирою, повторюючи: Боже, Боже, Боже, що ж робити?І тут на очі потрапляє допис, що найлюдяніший пообіцяв допомогу Сирії, бо це «наш моральний обовʼязок». Не повірила - перевірила, дійсно так каже.Я не буду описувати відчуття - Різдво ж на календарі. Але скажіть мені, він уже настільки неадекватний, що не памʼятає, на аудиторію якої країни він записує відос? Яка Сирія? А продовольчі хаби в Африці ми вже побудували? А що робити з десятками тисяч наших переселенців, по яких каток війни проїхався кілька разів - від росіян і до нашої владоньки? А українців з-за кордону ми збираємося повертати, аби запропонувати їм таке саме життя, як і нашим ВПО?Пʼять років безсило і безцільно тиняюся квартирою, повторюючи: Боже, Боже, Боже, що ж робити?