Спонукальний інцидент

Єдина константа під час цієї війни — це пробивати стелю ненависті до русні.Знову, і знову, і знову. Інколи з цією ненавистю хочеться побути на самоті, інколи емоції взагалі вимикаються, на зміну приходить режим механічного створіння, яке справно переставляє ноги і махає руками. Не знаю, чому це пишу, просто подумала, що ви ж теж кожен день щось таке переживаєте, особливо якщо кожну ніч на ваше село чи місто летять дрони, ракети, каби і далі по списку. Хочеться просто сказати: ви не одні. Не буду підводити до жодних натхненних спічів чи помиральної ями, просто це ось простір прочитати і відчути, що вам відчується, і рушити далі. Обовʼязково рушаємо далі.А от заклик БУДЕ! Думаю, знаєте який. Дрони — страшенно потрібні, і їх так само страшенно не вистачає. На тижні збирали 100 мільйонів для підсилення Покровська та Костянтинівки, але це все спроби позатикати дірки, тому ось тут ще постійна банка Стерненка, йому в цьому питанні довіряю найбільше з усіх. Закиньте по 2 гримні, а ще краще по 5.Обіймаю всіх 🫂❤️

Апдейт із-під пледа 🐽По-перше, наближається осінь, інакше під плед я б нізащо не залізла. По-друге, я нарешті піднакопичила сили, щоб виходити у мій маленький куточок в інтернеті. У мене нарешті є бажання ділитися, спонтанні ідеї та пориви укласти думки в слова. Це нам нравицця. Хто не знав, я на 100% складаюся з інтровертності, тому на мене ніколи не тиснуть стіни і ніколи не нудно й не паршиво самій, але натомість йде дуже багато сил, аби бути серед людей. І це перше, що відпадає, щойно в моєму житті відбувається хоча б щось трішечки більше, ніж рутина. Хтось перестає чистити зуби, комусь тяжче думається чи гірше йде робота, а я втікаю від людей. Хочеться в мушельку і задраїти люки. Соцмережі до цього, звісно, безжальні, але я радію, що є люди, які завжди мене чекають, навіть якщо я не пощу кожен день :) Мене це ДУЖЕ зворушує і підтримує, ніби дозвіл не ламати себе. Тут пальці друкують далі, а в голові вже з собою лаюся, що надто сентиментальна і надто привідкриваюся, але чорт із ним (!!!!), просто хочу сказати вам ДЯКУЮ 🫶❤️Готуюся проводжати літо. Замовила осінню чашечку (покажу вам, коли прийде), взяла історію із сетингом серед пісків (дебют Аліси Корж "Промені Аласі"), часто ходжу гуляти, дихаю чебрецем і стараюся запамʼятати, що повітря у спеку здається густим, наче сироп. Кожного року дізнаюся все це спочатку. Ну і повернулася до письма. За літо писала мізер, кожен місяць була у розʼїздах, і все рухалося тугувато, бо пишу багато лише коли пишу регулярно.Короче ось так. А, і ще — постригла карешку, але ми одна до одної ще приглядаємося. Таке спонтанне рішення. Прийшла рівняти кінчики на два сантиметри, і знаєте, оцей момент, коли вже помили голову і всадили перед дзеркалом, а тепер водять пальцями по волоссю і питають, що будемо робити. І я вже відкриваю рота казати про "підрівняти кінчики", а потім така блін, я кареху хочу вже років вісім. І кожен раз боюся. А далі як в тому мемі з Кличком — пора. І хоч до зачіски ще приглядаюся, але від того, що втілила бажання, досі якось щасливо і тепло.Чекаєте осінь уже? Бо я дуже-дуже, моя улюблена пора. Хочеться вже гарненько попрацювати, включити термінатор-режим 🍂

Цілий тиждень ходжу із фразою, яку сказала мені одна людина (😘).Якщо ти вибиваєшся із рутини, ти не втрачаєш прогрес. Ти зупинилася. Ти там, де і була. Без колишнього імпульсу, так, це зрозуміло. Але слова, які написала раніше, не стерті. Досвід, який ти отримала в процесі, теж із тобою. Ти зупинилася і можеш йти далі, коли будуть сили/можливості/час/ідеї. Ти зупинилася. Просто зупинилася. І ти можеш відштовхнутися з цього місця та посунути себе далі. Так відлягло після цього. Схоже, концепт "зупинки" або ж її нормальності в мене відсутній. Я-то зупиняюся — як усі — але переживаю зупинку як провал, відкат і обнулення, а не зупинку. Це демотивує саме по собі, і на додачу здається, що тепер треба витягати себе із ями, бо я ж настільки глибоко впала, що доведеться дертися. Прямо хочеться після таких ментальних картинок сідати і щось починати, правда? 😒 А після слів угорі фокус змінився. Тепер уявляю, що я не падаю в яму, а їду на скейті. Якщо зупинилася — треба тільки перший поштовх, аби зрушити з місця. Набрати швидкість займе якийсь час, але я кочуся. Уже.🤒 Вам болить випадати з рутини? Чи ви з тих супергеройок/-їв, хто без критика в голові?

Є тільки жменя речей, які можуть витягнути мене надвір у напів штормову погоду, і — на жаль чи на щастя — одна з них активована.Висуну носа надвір, а тоді всідаюся писатиииииии. Руки сверблять, бо знайшла ключик до героїні, який ховався від мене місяці два 🎉 Тільки є одна проблемка: #ВідділТранспортуванняДуш усе менше схожий на оповідання й усе більше набуває обрисів помірного роману. Але я досі в повному запереченні, бо це лякає.По-перше, я почала писати ВТД, щоб відволіктися і отримати нарешті почуття завершеності, якого бракує в довгій формі.По-друге, я хотіла швидко написати 10тис слів і викласти просто в інеті, максимально низькі ставки, відповідно мінімум оверсинкінгу і багато пробачання білих плям. Якщо що, за 3 місяці текст перевалює за 20тис і я бачу ще мінімум стільки ж у першій чернетці. На редагуванні він знову виросте, бо я часто скіпаю сетинг і зосереджуюся на подіях.І найбільше бісить, що всі ці зміни історії на користь, але не на користь мені!! Таке чуство, що завела кошеня, яке сере мені під ліжко, а я все одно маю його любити і корегувати всі плани на осяжне майбутнє. І нікого, крім себе, у цьому не звинуватиш. Лишаєцця тільки не оверсинкати й ставитися до нього так само, бо інакше демотивація не за горами🗽

🦋 "The Knight and the Moth" Рейчел Ґілліґ (200/385ст) — трохи засмучена. Історія поки не зачепила, але з несподіваного боку. Є кльовий унікальний світ, оригінальний сюжет, магічна система в стилі Ґілліґ, візуально цікаві персонажі, атмосфера лицарської доби, АЛЕ не вистачає емоцій під час читання 😒. Не криків і драми, а саме емоційного звʼязку між мною і тим, що відбувається на сторінці. Ніби і лишилися фішки Ґілліґ, які я бачила ще у "One Dark Window". Красиві звороти, несподівані речення, влучні описи, і тільки за це книжка прекрасна, бо дарує унікальний досвід. Але всьому цьому бракує повноти. Сухенько. І ніби все на місці, але не вистачає саме обʼєму, голосу, за яким неможливо не піти. Скучнувато.А ще маю легке відчуття, що авторка хотіла зробити оповідь не схожою на попередню: вибрати інший тон + підкрутити шури-мури між любовними інтересами, і десь тут загубила те, що їй вдавалося найкраще. Глибока-глибока, пронизлива емоційність. Рада, що вона branch out, але сумую за тим, що так полюбилося. Хоча ще половина книжки попереду 🤞Коротше, я досі наполегливо раджу саме "One Dark Window", не починайте з цієї новинки, бо може не скластися :(((

✨ Після періоду втоми завжди багато думаю про те, як мені відновитися. Навідріз забуваю ВСЕ, вмикається рептильний мозок і бʼють у тарілки мавпи. Тому як тільки знаходжу вдалий варіант, пробую його осмислити і обробити.Сьогодні-от зрозуміла, які речі мене заземляють. Ті, які були звичним досвідом у дитинстві, навіть якщо поверхнево не викликають захвату тепер. Вони все одно будуть про комфорт і безпеку, навіть якщо це той самий базар у вівторок вранці в моєму селі. І навіть якщо я більше не можу сходити на *той самий* базар, будь-який базар тепер трошки мій. Особливо влітку, особливо о сьомій ранку.Ще подобаються контрасти: ліворуч махорка по 30 гривень, праворуч — хай фешн і тренди. Позаду — полуниця з району, чиясь картопелька, молодий часничок. Супермаркети could never.✨ Захотілося написати історію, де буде базар із мого дитинства. Ще б утілити там кілька фантазій про літо, яке, може, таким і не було, але записати таким, яким його хочеться памʼятати.Люблю письмо передусім за це. За можливість назавжди законсервувати свій досвід. І додати туди щіпку того, чого завжди хотілося.✨ А у вас буває так, що момент настільки хороший, настільки щемить від тепла, яке розтікається по тілу, що АЖ СВЕРБИТЬ його десь втілити. Змінити, але втілити, подарувати якомусь із персонажів, аби він існував вічно?

Нарешті пишу четверту міні-арку #ВідділТранспортуванняДуш (із шести 🥳) і дуже-дуже розумію свою героїню Катрю. Чи то наздогнала втома, бо накатала за попередній тиждень по країні, чи то я вибилася з рутини, але слова витискаю із себе, як скабки. Боляче. Тяжко. Хочеться кинути відразу, як чуть піднатисну. Не допомагає й те, що серію сцен треба "малювати" з нуля.💚Що я роблю в такому випадку? Ніколи не починаю писати хоч щось. Коли втомлена + чекає абсолютно новий шматок роботи, я пишу дічь, яку потім викидаю. Перевірено часом. Я гублю тон, настрій, героїв, сюжет. Бо нема сил писати й снувати десяток інших процесів у голові.Тому починаю з невеликого плану. ➡️ У вільній формі викладаю, що має статися, які цілі в персонажів на початок серії сцен та до чого вони мають прийти. Грубі мазки, тільки грубі мазки. Коли з ними покінчено, беру тоншу кісточку. ➡️ Тепер думаю, які сцени та переходи між ними можуть найкраще розкрити стан персонажів. Це все одно не надто детально, по абзацу на сцену, але вже з настроєм, атмосферою, чимось, що змушує мене відчувати. Ніби нульова чернетка, яка зазвичай живе у голові.Отут уже можуть свербіти пальці. Закортить побачити, як же воно все складеться насправді. Тільки тоді починаю. Пишу, скільки виходить. Якщо зробила все згадане вгорі, текст сирий, але робочий. Наміри на місці, зі словами доведеться попрацювати 👌А як ви тримаєте дисципліну, коли дуже стомлені?

Щось травневе читання від лютневого мало чим відрізняється 👀 Я так само під пледом і з чашкою гарячого напою. Очікування щодо «Жорстокого принца» поки справдилися наполовину:🌟книжка захоплює і прекрасно відволікає, не хочу зайвий раз лізти в телефон чи вставати з дивану, АЛЕ 🌟я чомусь думала, що історія буде складніша. Деякі штуки по сюжету (спойлер: оця вся двіжуха з принцом Даїном і те, як легко Джуд узяли до Двору Тіней + відправили на важливі завдання) викликають невіру. Також місцями не вистачає занурення. Про цю книжку не бачила і відсотка тих негативних відгуків, як щодо "Крила", але сильнішою назвати не можу. Любовна лінія поки теж незрозуміла. Тобто, зрозуміло, до чого все йде, але стільки вже різного сталося, що всі події трохи змазалися. Ніби фокусу не вистачає.Хоча написана добре. Міфологія вплетена теж цікаво, істоти виглядають як істоти, з шерстю й без кубиків пресу через один. Ну і ні на що більше не схожа через це, попри досить поширені теми: янг-едалт, фейрі, навчання в школі, придворні інтриги. У підсумку книжка подобається, але поки не аж так, щоб забувати дихати :) Хоча той момент із вічнояблуками різонув по правильному місцю 😏А ви читали? Вам як? Далі — краще? 👀

Подумала, що історії народжуються як пагінці вишні — з кісточки.Спочатку пагінець для тебе — ледь не бурʼян. Висмикнути рука не підіймається, але і співчуття вділяєш небагато. Пагінець поки сам по собі. Проклюнувся — то нехай собі знає. Ти його сюди не просила. А ще ти майже впевнена, що цієї зими чи надто жаркого літа він почорніє, зламається, всохне. Краще не привʼязуватися, цієї сіянки тут кожен рік вистачає. Хіба був коли з неї толк?✨ Але дивом пагінець переживає і те, й інше. Нехотя починаєш поливати. Нечасто, коли в лійці бовтається трохи води. Ходиш і ходиш. Не помічаєш, як додається нова звичка: рахувати, скільки гілочок викинув пагінець. Багато, відмічаєш зі здивуванням. Добряче пішов у ріст. Може і толк буде? Але скільки ж таких уже загуло. Та звички не полишаєш. Це вже спортивний інтерес.Мимоволі скануєш двір. Шукаєш місце, куди б його оце пересадити. Хазяйське око так просто не вимкнеш, пояснюєш собі, та робити це точно не збираєшся. Роботи і так вистачає, без якоїсь там вишні. Це просто вправа, нічого більше. От тільки в одному куточку завжди було якось пусто. Може, і добре б йому там було. І квітам сонце не ліпитиме, а вишеньці в самий раз.✨Не зогледишся, як копаєш яму. Кидаєш щось поживне, прочісуєш пальцями корінці, розбиваєш грудки, саджаєш, ніби дитину комусь на плечі. Притримуєш, бо пагінець ще сам триматись не вміє. Прикидаєш землею, ногою топтати не хочеш, працюєш руками. Проступає з ґрунту вода, яку залила раніше. Стає гордо за себе і трохи за пагінця.Кілька днів визираєш з вікна й відганяєш сусідських собак. А десь потім — не зрозуміло як і коли — помічаєш між листя щось червонясте. Здалося, думаєш спершу, та все ж зменшуєш газ під супом і біжиш надвір. Спочатку не віриш очам, але доводиться визнати: з гілки звисає вишенька. Дрібна якась, наче дичка. Зриваєш. Бо ще горобці поклюють. І бо розпирає цікавість. Кислюча шо страх, але це ж тільки перша. Кусаєш губу, аби стримати посмішку.✨От обрізати, обробити, підживити, щепити — і буде краса.Artist — Tito Merello Vilar

2/2Тепірка до головного питання: і як же я рахую прогрес? Прогрес ділю на два показники. Вони незалежні одне від одного, аби не демонізувати той факт, що письмо — це ще й переписування.📍Показник 1: прогрес історії (тобто сюжету) — тут я рахую в міні-арках, які пройшла. В оповіданні #ВідділТранспортуванняДуш я запланувала 6 міні-арок на 17 сцен. Так і рахую. Написала 3/17 сцен, закрила одну міні-арку. Структурована душа радіє, прогрес історії справді помітний. Бо 4000 слів за *підставте час* майже нічого не говорять про те, скільки історії видобула на світ.📍Показник 2: прогрес письма або ж скільки сирого продукту (слів) я пишу — тут рахую у словах за день/тиждень/місяць. Без цього показника нікуди, бо він загалом вказує на те, скільки часу я приділяю письму, а ще дає небачену гнучкість.Коли я редагую і не рухаюся в історії сюжетно, я все одно пишу слова, доповнюю чи переписую сцени, це все робота і це все прогрес. Якщо оцінювати лише сюжетним прогресом, зʼявиться відчуття, що я стою на місці. А так навіть якщо я редагувала весь місяць і сюжет не рушив уперед, я маю інший показник прогресу, на який можу спертися.😎 Таким чином що б я не робила, я відчуваю прогрес. Я навіть його бачу. І тоді, коли загальна кількість слів у документі не змінилася (бо 800 одних слів замінила на 800 інших), і тоді, коли додалося всього 800 слів, але я встигла завершити потрібну сцену. Це мій спосіб хоча б якось окреслити ту аморфну масу, яка 99% часу росте та зменшується, аж доки не застигне у фінальному варіанті.Буду вдячна за ваші реакції та коментарі ❤️‍🩹 А ще поділіться, як ви рахуєте прогрес для себе? Дуже і дуже цікаво 🙌