я вчора вперше за довгий час сіла пописати

(перед цим чотири години намотувала кола біля ноута майже в екзистенційному жаху)

пописала. досить гарно влилася в ритм, навіть пораділа вкінці. а коли відчула, що на сьогодні все, зробила кілька фатальних помилок, і все безцінне задоволення від процесу, яке потім мотивує рухатися далі, змінилося на гіркий присмак на язиці. отже, я:

1) перевірила, скільки слів написала (завжди мало)
2) перечитала все написане, але при цьому ввімкнула критичний редакторський погляд і відмічала всі місця, які звучать кострубато і неідеально, яким чогось бракує. навіть вдалі місця затьмарилися від сусідства з невдалими
3) під час перечитування порівнювала те, що відчуваю, з ідеалом того, що мала би відчувати, а саме: захват від того, що кожне слово на своєму місці ☠️☠️☠️
4) побігла ділитися цим шматочком, щоб отримати миттєвий відгук, а тоді не погоджуватися з ним, бо я ж то бачу все, що треба покращити. you can’t win this game, but please tell me if it’s good

уффффф. думаю, обійдемося без висновків. спостерігаємо