in book we trust | Тихі дні в Кліші» У Генрі Міллера Париж розписаний по точках, де можна...

«Тихі дні в Кліші» У Генрі Міллера Париж розписаний по точках, де можна зустрітити повій, дозвілля відповідне. Але при цьому це дуже гарно написано. «Пробравшись» крізь десятки сифілісів і гонорей — запевняю, воно було варте того. «Монмартр — обшарпаний, вицві-лий, занедбаний, відверто порочний, гендлярський, вульгарний. Він радше відразливий, ніж привабливий, однак лукаво відразливий, як сам порок. Тут розташовані маленькі бари, заповнені майже без винятку шльондрами, сутенерами, горлорізами й азартними гравцями, і навіть якщо ви пройдете повз них тисячу разів, урешті-решт вони все одно засмокчуть вас всередину і перетворять на свою жертву». Ось так приблизно сталось зі мною і з цією повістю:«На бічних вуличках, які відходять від бульварів, розміщені готелі, чия потворність настільки моторошна, що ви здригаєтеся від однієї думки про те, щоб увійти всередину, і все ж таки одного дня ви неминуче проведете в одному з них ніч, а можливо, тиждень або й місяць. Можливо, ви навіть так привʼяжетеся до цього місця, що одного дня відчуєте, наче все ваше життя змінилося, і що місце, яке раніше видавалося вам брудним, убогим, жалюгідним, тепер сповнилося чарівності, ніжності, краси». Чому? Бо я вже ґуґлю, чи перекладено українською «Рожеве розпʼяття». А напочатку було десь як оця цитата про головного героя та його друга: «— Ви огидні, — крикнула вона. — Випустіть мене звідси!». Що цікаво, ця цитата наприкінці, а перша про привʼязаність — як раз таки напочатку. Багато про що тут дуже гарно і влучно написано.«Вона стояла посеред темної вулиці, закривши обличчя руками, з головою, опущеною додолу, й ридала навзрид. Вонатремтіла від голови до пʼят. Мені хотілося її обійняти; мені хотілося сказати їй щось, що б її розрадило, але я не міг. Я заціпенів. Раптом, мов наляканий кінь, я кинувся геть. Я крокував усе швидше і швидше, а її ридання й далі відлунювало в моїх вухах. Я йшов не спиняючись, швидше, швидше, мов навіжена антилопа, аж поки не дістався до блиску вогнів». Через десять хвилин вона стоятиме на розі такої-то і такої вулиці; буде одягнута у швейцарську сукню в горошок, затиснувши під пахвою сумочку зі шкіри дикобраза… «Слова Карла знов і знов повторювалися у моїй голові. Я поглянув угору і побачив місяць, який був не сріблястого, а ртутного кольору. Він плавав у морі замороженого жиру, нестримно, однеза одним намотуючи кола, немов рухався велетенськими, страхітливими колами крові. Я завмер на місці. Здригнувся усім тілом. А тоді раптом, без жодної перестороги, ніби колосальний згусток крові, з мене вирвалося нестямне ридання. Я плакав мов дитина». «Дивно, як хтось входить у твоє життя на якусь мить або дві, а тоді зникає назавжди. Однак у таких зустрічах немає нічого випадкового».Українською «Тихі дні в Кліші» — у видавництві «Комубук». На сайті вже її немає, але може щось інше придивитесь. Пін «Ктулгу», наприклад.in book we trust