Ми вступили у пʼятий рік великої війни. Війни, яку почали не ми, і яку ми прагнемо завершити. Розпочався пʼятий рік втрат, болю, виснаження. Позаду - чотири роки, у які Харків тримав удар і платив найвищу ціну за право бути вільним українським містом. Слова про незламність звучать гордо. Але за ними - життя людей. Тих, хто воює. Хто рятує. Хто лікує. Хто вчить дітей. Хто відновлює будинки, мережі, транспорт. Хто після безсонних ночей, після вибухів і тривог, усе одно виходить на роботу - бо знає: за ним життя. Тому Україну не зламати, адже Україна - це ми, люди. Ми щодня дивимось один одному в очі.Очі старших - сповнені гідності.Очі дітей - світлі й сильніші за страх.Очі батьків - відповідальні й надійні.У цих поглядах - надія. І сила, яка не дозволяє нам зупинитися.Ця війна змінила нас назавжди. Ми навчилися берегти одне одного. Ми надто добре знаємо справжню вартість простих речей: світла в домі, тепла в батареях, тиші без вибухів.Ми прагнемо миру. Не абстрактного - справжнього. Безпечного. Справедливого. Миру, в якому діти навчаються у світлих школах, сім’ї разом, а місто живе й будується.Харків вистояв. Україна вистояла. І встоїть надалі.Мріємо про мир. Працюємо заради миру.Єдині - заради України.