Бувають такі книжки, після яких ти ніби вивалюєшся зі сну. Не одразу розумієш, де ти і що ти. І це не метафора. Це реально відчуття втрати. Бо ти так довго був з цими людьми, так довго жив їхнім життям, що коли все закінчується — це як обірваний контакт. І тут сумно стає. 11/22/63, Стівен Кінг. Це велика, монументальна історія. І як це часто буває у Кінга, вся ця альтернативна історія — лише фон. Декорація. Головне — люди. А яка ту романтична лінія…. Мммм. Просто фантастика. Я не фанат таких тем, але тут дуже органічно і живо. І от з цим тут все дуже добре. Навіть більше ніж добре. Тут багато персонажів, багато ліній, але вони не розсипаються. Вони живуть. Взаємодіють. Конфліктують. Змінюються. І ти просто дивишся, як вони рухаються через сюжет — і це захоплює. Кінг тут не просто «відтворює епоху». Він збирає світ. З дрібних деталей, з розмов, з випадкових сцен. І цей світ починає живий і реалістичний. В якийсь момент ти вже не читаєш — ти там. І це той самий Кінг. Про глибинну Америку. Про дивних людей. Про маленькі міста, де багато тісноти, пліток і якоїсь внутрішньої задухи. І саме це він вміє краще за інших. З того, за що цю книжку часто хвалять — атмосфера і персонажі. І я тут повністю погоджуюсь. Це її головна сила. З недоліків — вона велика. І темп не всюди рівний. Є шматки, які можна було б стиснути. Але чесно — це не дуже заважає. Бо ти вже всередині історії. Я отримав рівно те, що очікував. Хоча ні… Більше. Для мене це точно один із топів Кінга. І дуже заслужено.