Як це пережити?!

Я мала час подумати про майбутнє цього подкасту та спільноту людей навколо нього, які обирають не лише слухати, а й взаємодіяти та давати зворотний зв'язок. Це для мене важлива частина «Як це пережити?!», адже, на моє щире переконання, пережити це ми можемо єднаючись навколо того, що нас об’єднує, підтримує, надихає, дає можливість видихнути та побути собою. Я буду не я, якщо покривлю душею. Я засмучуюсь, що тут, звідки все починалось, майже втрачено взаємодію. Чи то я щось роблю не так, чи то забагато всього несеться, включно із втомою та перенасиченням інформацією, чи то все разом. Тому сьогодні я тут, щоб подякувати вам за все, що ми пройшли разом протягом цих трьох років – за обговорення, за ваші рекомендації, зворотний зв'язок, сердечка та вогники, а ще, звісно, за донати по зборах, які я тут публікувала – та попрощатись в цьому каналі. Не тягну витягувати те, що не витягується, тому прийняла для себе рішення закрити канал цим дописом. Спілкування, анонси та дописи про всяке різне я розвиватиму на МоноБазі, в інстаграм, фб та ld. Дякую вам за те що були тут. Я сподіваюсь побачити вас на МоноБазі, в опитуваннях на Spotify, в коментарях на YouTube, інсті та ld. Бережіть себе та почуємось!

Я проносила свою зачіску трохи більше місяця, волосся в мене відростає швидко, тож я зняла брейди. Це був захопливий процес, дуже вдячна чоловікові за допомогу, бо деякі ділянки неможливо було зняти самостійно. Тут теж допомогли інструкції Маші. Після вичісування й миття голови констатували, що експеримент вдався — сивина органічно відросла й мені наразі все подобається. 🎈Чи сильно старшою я виглядатиму — бачу, що ніт. 🎈Чи впізнаю себе — впізнаю, ще й як. До речі, цікавий факт — за трохи більше місяця з брейдами кожна знайома людина прокоментувала зачіску. За тиждень без брейдів — троє помітили, що я їх зняла. Навіть батьків спеціально перепитали і тільки після цього вони помітили зміну😁 Думаю тут все закономірно — цей образ мене звичніший, тому, коли люди його бачать, все співпадає і нема що коментувати (ще й на фоні великої кількості особистих фокусів уваги).🎈І про останній сумнів — чи сподобаюсь чоловікові? — Сподобалась, тому експеримент констатую як успішний на даному етапі та відрощую далі. 🙌🏻

Привіт, спільното! Радію, що можу поділитись з вами новим епізодом "Як це пережити?!". В ньому разом з Дар'єю Анцибор — фольклористкою та антропологинею, яка відома своїми дослідженнями українських традицій, свят та субкультур, говоримо про таке:1. Як традиційні українські обряди впливають на емоційний стан сучасної людини? Чи можуть вони бути інструментом для подолання стресу та тривоги?2. Як належність до певної субкультури впливає на емоційний стан її учасників? Чи є субкультури своєрідною формою терапії?3. Як змінилося сприйняття та святкування традиційних свят в умовах війни? Чи спостерігаються нові емоційні акценти або ритуали?4. Як жарти та меми допомагають людям справлятися з важкими емоціями та травматичними подіями?А ще – збираємо ваші донати на тактичні потреби Окремої групи спецпризначення ГУР МО України. Й запрошую вас охочих підтримати створення подкасту на МоноБазі. Серед всіх, хто в лютому доєднається до спільноти, я розіграю книгу з афтографом-побажанням від Дар’ї "Дреди, батли та стіли. Два століття субкультур в Україні".

📌 Чому так відбувається?Коли ми переживаємо травму, психіка, щоб зберегтися, шукає спосіб зробити її «зрозумілою» й «нормальною». Дитина не може усвідомити, що той, кому вона довіряє, може завдати шкоди. Тому замість того, щоб назвати насильство насильством, вона знаходить виправдання: «він мене любив», «я була особливою», «це було частиною наших стосунків». Та реальність не зникає. Вона зберігається в тілесних та поведінкових  реакціях, у раптових спогадах, які з’являються, коли ми найменше цього очікуємо.📌 Як працює пам’ять травми?Фільм показує, як гнучко може сприйматись подія з минулого у нашій свідомості. Доросла Дженніфер пам’ятає себе тринадцятирічною та впевненою у власному виборі. Але коли вона знаходить свої дитячі записи, сприйняття власної історії змінюється: вона бачить  дитину, яка була втягнута у щось, чого не могла усвідомити. Це те, що ми спостерігаємо у терапії: коли клієнти дозволяють собі побачити реальність про своє минуле, вони ніби переписують власну історію. Це може викликати біль та страх, та це також звільняє й дає опору.📌 Чому цей фільм важливий?Бо він дає голос тим, хто сумнівався у власних відчуттях. Він нагадує, що навіть приховану реальність можна віднайти. Перегляд минулого — це не зрада себе, а можливість по-справжньому себе побачити.👉 Якщо у вас є відчуття, що ваша власна історія може бути складнішою, ніж ви пам’ятаєте, знайте: ви не самі. Важливо дозволити собі досліджувати ці спогади з підтримкою — психолога, близьких чи через фільми/книги, які дають змогу подивитися на свою правду під іншим кутом.🎧 До речі, серед епізодів «Як це пережити?!» є епізод про повернення суб'єктності та голосу тим, хто пережив насильство — «Поза мовчання». Слухайте тут.

1. Конструктивна критика – оксюморон. Будь-яка критика ранить. Моя особиста мета цього року досліджувати інші форми підтримки, зростання й стабілізації. Як щодо себе, так і щодо інших. 2. Агресія – надзвичайно цікавий аспект спостереження. Часто жінки трансформують агресію в біль, через сльози механічно скидаючи напругу. Жінкам дозволена вразливість, але не агресія. Чоловіки – навпаки – трансформують біль в агресію, бо тоді ти "справжній мужик". Чоловікам вразливість недозволена. 3. Бути поруч та вислухати – вже вагомий спосіб підтримки. Часто – вичерпний. 4. Статистично посттравматичне зростання відбувається частіше за ПТСР. 5. Посміхатись, коли боляче, – ще одна форма аутоагресії. 6. Ненависть – емоційний внесок. Нудьга – навпаки. "Для сесії, де я боюсь знудитись, я беру незручний стілець." - Ялом7. Біль і страждання — це не одне й те саме. Біль неминучий, страждання – опціональне.8. Для людей поза контекстом ідіш та німецька можуть звучати подібно. Та це точно не одна мова і люди, що ними говорять – зовсім не браття.

Смішна історія про грошіКоли я тільки починала свій шлях фінансової грамотності й шукала інструменти фін.планування, то для натхнення загадала такий собі definition of done мого фінансового добробуту: одного прекрасного дня я отримаю сповіщення на екрані телефона про те, що на моєму рахунку 100 000 грн. Зарядившись цим образом я зі скрипом почала вести облік витрат, часто зі здивуванням відмічаючи, що грошей нема, а куди я їх поділа навіть протягом одного дня згадати не можу. З доходами було так собі, та я все одно почала тренувати звичку відкладати 10%, резонно подумавши, що мікро 10% відкласти легше, ніж 10к з моїх омріяних тоді 100к. І от одного літнього дня, стоячи на розі Хрещатика та Прорізної, я зі здивуванням побачила на екрані сповіщення про 100 000 на моєму рахунку. "Звідки та яким чином?" – пролунало від моєї раціональної частини. "ВАААААААААУУУУУУУ!" – від емоційної, магічної й інфантильної. Все виявилось дуже банальним – Моно збільшив мій кредитний ліміт до 100 000, адже я була активною й відповідальною користувачкою цієї послуги. Я розреготалась, побачила конкретну зону зростання у своєму підході до формулювання й візуалізації й прийняла рішення вчитись жити на зароблені, а кредити закрити. Сьогодні, завершивши фінансове планування на 2025, я можу констатувати: 🌱6 років обліку доходів та витрат доповнились трьома роками аналізу та планування, місячний бюджет наразі я складаю за 10 хвилин, річний – не набагато довше. 🌱7 років як закрила кредитний ліміт взагалі як опцію. 🌱У 2024 почала вивчати інвестування, спостерігаючи як мої власні тривоги (бажання мати все й одразу + недовіра до пропозицій) потроху трансформуються десь в активний фаталізм, десь – в здобуття досвіду. А як у вас, друзі, з фінансовим плануванням? Можливо, у вас є свої кумедні або повчальні історії про гроші? Поділіться в коментарях!