Людина мисляча | Роздуми про довіруВихідна точка — віра. Звучить так просто, і ніби це ...

Роздуми про довіруВихідна точка — віра. Звучить так просто, і ніби це сходинка, яку варто якомога швидше оминути, аби піти далі та вище, до абсолютного раціонального знання. Як слушно писав Кʼєркеґор в «Страх і трепет», що «сьогодні ніхто не зупиняється на вірі, але всі йдуть далі», хоча в давнину віра була справою всього життя. Нині ж всі надто кудись поспішають, і так сильно хочуть на готових швидких рецептах прийти в свої омріяні «точки Б». Тільки що там, в цих точках, окрім порожнечі сенсу, який не був прожитий людиною сповна, а дався їй вже готовим пережованим сурогатом. Та і власне, навіть світогляд у багатьох перетворився у таку собі «точку зору».Часто прямий шлях навпаки довший й складніший, аніж «горóдами» та з зупинками. Часто забуваємо, що не може бути ніякого сталкера чи наставника на наших власних шляхах. Може, в якийсь момент хтось інший і може стати для нас опорою, але аби вона непомітно для нас не перетворилась на милиці. Буддою неможливо стати за прикладом. Собою неможливо стати за будь-ким іншим. Теж Кʼєркеґор писав, що кожне нове покоління проходить виключно свій унікальний шлях. Звісно ж, всі ми це знаємо, але час невблаганний, і так хочеться вблагати його спинитись бодай обманом — в першу чергу, самих себе.Щоб обрати шлях чес-ті, тобто чесності, якраз потрібна до-віра — те, що йде до самої віри, бо передує їй. Що ж це таке? Це шлях в повній тиші, темряві, безповітряному просторі ще-не-буття, коли наше «я» тільки зріє, коли шлях наш лише виникає, от прямо зараз, від кожного нового кроку наосліп вперед супроти страху. Довіряти — значить діяти ще до віри, що з цього щось може вийти, що обраний шлях не хибний, що ми є ті, які є, а не за кого себе видаємо. Є у довірі щось від Бога, в якого хай і віримо ми не по загальним правилам, але знаєм, що є якась вища сила, Закон, Шлях, з якого черпає своє джерело наш власний.Страх — це головний супротивник довіри. Для останньої потрібен стан даоського «у-вей» — дії без дії, але з довірою. Страхом, немов епідемією, охоплено людство. Страх усюди ззовні, але ще страшніший той, що зсередини пожирає людину, мов демон. Крок вправо, крок вліво, — і ми завмираєм. «Ні-ні, цією стежкою ще ніхто не ходив, мабуть, і я заблукаю». І так блукаємо по колу, день за днем, рік за роком проходить життя, але ми все чекаєм, вважаючи, що ось ще трохи, і страх пройде, а натомість прийде хоробрість.Але вона так ніколи і не прийде, бо на той час вже майже мертві серця так і не спізнали довіри — до себе, свого шляху, світу, всесвіту, Бога... В цьому їм заважали час, обставини, інші люди, ще щось інше. А насправді це просто була стіна не-до-віри, яку вони не зуміли здолати в собі.Людина мисляча | #роздуми