Зайшов в прифронтовий магазин шоб скупитись.В телевізорі грає Ірина Федишин, біля прилавку стоїть воєнний і дивиться на продавчиню.Успіх прифронтового магазину, шановний читачу, дуже завісить від зовнішнього вигляду продавчині і від того ледь вловимого пофігізму, яким вона награждає кожного посітителя. А ще в неї має буть як мінімум психологічна освіта. В цієї, напевно, є. Воєний в окулєрах і з ніфіговим пузєком розповідає їй історію, а вона його уважно слухає, уставившись на Ірину Федишин. - Ну оце я кувбасу по Вінниці, по магазах возив. Дивлюсь: облава, тецека. Всіх останавлюють. Мене теж зупинили. «Служить будете» - кажуть. А я їм кажу: «та куди мені, мужики. Я вже в возврасті. 47 год, сімʼя, робота. Ну куди я піду?» А вони мені і кажуть: «куди підеш це воєнкому рішать». Отак, Людочка, я тут і опинився.- Здрасьтє. Лате іксіксєль. - кажу я. - Будь ласка.Людочка мовчки натискає дві кнопки на кофейному апараті та продовжує спостерігати дригання в кліпі української певиці. - Я ж до війни нікуди далеко і не їздив, розумієш? Ну, в Крим, в Ялту, на пару днів, по молодості ще, в 90х. Там красіво. У вас тут тожє красіво. Ніколи не думав, шо домбас тоже красівий. Ну ладна, Людочка, я піду. В тебе тут он які мальчікі молоді, не то шо я.- А я нє прєтєндірую. - кажу йому я.- Ахах, не прєтєндіруєт він, Людочка! Ти чула??? На таку жінку - і не прєтєндірує!!! От молодьож пошла, я не можу. Ти дивись на неї уважно! Яка женщіна!Людочка несхвально мотає головою, чи то бо я не прєтєндірую, чи то бо очкарік їй вже пурєдно набрид:- Ну всьо, Пєтруша, іді, мені людей отпускать нада.- Харашо, гарного тобі дня. Я завтра прийду, Люд.- Давай, Пєтруша, пока, дарагий.Вона закатує очі, наче я зірвав їй непогане побачення, і вопрошає:- Шото єщо вам надо, мущіна?