Гіркий Ґіньйоль | Берлін пахне дешевим хеллєм, розлитим на столі у випадковому біргартен...

Берлін пахне дешевим хеллєм, розлитим на столі у випадковому біргартені, що винирнув перед тобою десь в Фрідріхсхайні. Він пахне листям дерев у Трептов-парку, де височіє радянський Альоша, який, звільняючи Європу від тисячолітнього Райху, зґвалтував половину Німеччини. Пахне травою, розкуреною о другій ночі незнайомими албанцями в барі в Кройцбергу, пожовклою травою у дворі під вікном на порозі осені, диким бурʼяном на могилі Ульріки на цвинтарі з невимовною для словʼянського язика назвою. Пахне першою затяжкою мерзотної цигарки поруч зі шпеті під домом з пачки за 10 євро. Він пахне сотнями салютів, запущених в грудневе берлінське небо, і тисячами феєрверків, що цілять нащадки Пророка і Ататюрка в місцевих поліцаїв в новорічну ніч в Нойкьольні. Берлін пахне мною і тобою, коли наші спітнілі тіла так невимушено торкаються один одного в богами забутому клубі під гулкі баси остогидлого берлінського техно. Він пахне усіма можливими випорежненнями тисяч місцевих і туристів, які цілодобово штурмують небеса берлінського раю, що обіцяє все і зараз, але насправді, як і годиться справжньому парадизу, зрештою не виправдовує сподівань, залишаючи відчуття незавершеності, тотального наїбалова і марноти. Він досі смердить холодними стінами першого місцевого концтабору, в якому нині розмістився дитячий садок, підвалами Гестапо і Штазі, ледь вловимо віддає чорнилами анкет часів денацифікації і порохом чорних стволів RAF, бʼє по ніздрям крихтами зруйнованої в демократичному запалі стіни та безпорадністю німецької бюрократії. Берлін пахне дьонером і суданською кухнею в недільний похмільний ранок, бургермейстером о третій ночі в будівлі колишнього громадського туалету, станціями гілки U8 в ніч на суботу, спеціями у вʼєтнамській забігайлівці на сніданку з твоїм персональним різдвяним дивом, тхне блювотинням мультикультурного хору підлітків на Котбуссер Тор, вʼязким варевом у ложках районних торчів, брудною білизною і гниллю лівацьких сквотів, безсиллям правих пивних путчів, байдужістю міщанського лімбу. А ще він пахне дикими квітами в спустілих садах, парфумами знайомих і незнайомих жінок, фісташковим морозивом, пилом старих книжкових магазинів, теплом у чужих вікнах і холодом випадкових перехожих. Сотні запахів щосекунди змішуються в один неповторний, дратуючий, нудотний, прекрасний, мерзотний, терпкий аромат столиці Дойчланду, яка, відірвана від своєї власної країни, рухається абсолютно іншою траєкторією, в іншому ритмі. І ми вдихаємо цю димну суміш, аби бодай на хвилину спробувати пропустити крізь себе уявну свободу, про яку читали в книжках, образ якої в нашій уяві малювала нова німецька хвиля: запах безкінечних штрассе і аллє, S-бану та U-бану, парків і скверів, Шпрее і її рукавів, трамваїв, барів та клубів, оголених тіл і тіл, загорнутих в бурки та нікаби, запах бетону, бруківки і велосипедних покришок, старих кінотеатрів і зруйнованих бункерів, озер та лісів, сонця, неба, дощу, штучного світла та непідробної темряви, які зрештою назавжди залишаться для нас чужими. Знайомими і невідомими, милими та відторгуючими, коханими, ненависними, ностальгійними та беззмістовними — якими завгодно, але не нашими.Берлін пахне життям в усьому його неперевершеному різноманітті та абсолютній вбогості. Але таким життям, яке більше не видається нам вартим того, аби його прожити.