Після року і трьох місяців роботи в Кабміні, двох пережитих змін уряду і контактів із бізнесом зроблю кілька підсумково-програмних висновків «на переправі» про нашу зовнішню і внутрішню політику. Як завжди, крізь теоретичну призму.

1️⃣ Світ поки працює так, що Україна в ньому залишається в проміжному статусі (у науці про міжнародні відносини – inbetweenness, liminality). Це вже задавнена традиція. Колись ми пишалися нею, причому суто в географічному сенсі, будучи транзитною країною на прикордонні між Заходом і Сходом.

2️⃣ Але скористатися цим проміжним статусом у дипломатії, економіці тощо не змогли. А зараз він уже і не диктується географією.

3️⃣ У чому ж цей статус полягає зараз? Загалом, це позиція «ні тут, ні там» (betwixt and between), коли ми вже позбавлені багатьох рис пострадянськості, але ще не набули нового, європейського статусу. Він залишається перспективою. Більш конкретно, цей статус має 3 контури, що формують замкнене коло:

• безпековий – відсутність гарантій безпеки підвищує воєнний ризик, робить агресію раціональною для росіян і хронічною для нас; хронічна небезпека стає аргументом проти надання гарантій Україні;
• економічний – воєнно-політичні ризики пригнічують інвестиції в економіку та закріплюють сировинну спеціалізацію; сировинна спеціалізація робить Україну для партнерів цінною лише як постачальника, а отже – знижує їхню готовність платити за її перемогу; низька додана вартість означає слабку податкову базу і залежність від зовнішнього фінансування для реформ;
• інтеграційний – архітектура вступу побудована так, що не сприяє швидкому членству в ЄС і створює в багатьох враження про «вічне кандидатство»; хоч це враження і неправильне, це дозволяє адмініструвати лімінальність (скеровувати Україну до реформ, аж поки її європейськість не викликатиме сумнівів) замість долати її, а невизначеність горизонту членства знову-таки пригнічує інвестиції та посилює економічний та безпековий контури.

4️⃣ Трохи більше про безпековий контур. У зв’язку з війною одна функція нашої проміжної ролі – підтримання складного балансу у відносинах Європи із росіянами – загострилася. Прояв цього загострення – відсутність членства в безпекових альянсах і достатніх обсягів військової допомоги для перемоги над росією, але підтримка реформ для стійкості до подальшого протистояння. На такому вістрі довго не встоїш. І найближчим часом це становище не зміниться, якщо країна далі виживатиме, а не розвиватиметься. З виживанням партнери допомагають. Але про розвиток треба думати самим – адже посилення конкурентів не пріоритет у світі, де кожен закривається в собі, ставить барʼєри і посилює власних виробників. Усе це веде до економіки.

5️⃣ Тепер розкриємо економічний контур з точки зору кроків, які ми маємо для виходу з нього. В економічному прориві не зарадять ні просто нові обличчя, ні експортна стратегія (без промислової стратегії як першочергової – так просто законсервуємо нинішню структуру експорту), ні абстрактна «економіка майбутнього» з горизонтом на не одне десятиліття (як можна щось планувати так надовго під час воєнного стану з незрозумілим горизонтом переходу до економіки мирного часу?), ні зовнішня політика з правильними гаслами і образами, коли ці гасла не сприймаються. Тепер про все це по порядку.

6️⃣ Замість калейдоскопу нових облич потрібна кадрова політика, сформовані кадрові резерви для посад усіх рівнів. Авральне залучення ефективних менеджерів і повернення обмеженої кількості фахових українців з-за кордону, які замість цікавої і оплачуваної роботи нерідко отримують низькі зарплати і menial jobs у державному секторі – це антонім такої політики.