Періоди на кшталт нинішнього спонукають перечитувати класиків. Чи є тут простір для паралелей із сучасністю — питання досі дискусійне, але від того не менш цікаво читати про «холодну війну» не як про доконаний факт, а як про процес:«Перший тиждень листопада 1956 року, імовірно, закарбується в памʼяті як один із найнищівніших епізодів в історії дипломатії Сполучених Штатів. Деякі з чільних зáсновків нашої зовнішньої політики були випробувані на ділі — і провалили цю перевірку.Одним із таких засновків була наша прихильність до незалежності народів Східної Європи. Саме через це питання розпочалася і великою мірою велася «холодна війна». Проте коли Російська імперія почала розпадатися, Сполучені Штати одразу відмовилися застосовувати силу, чим фактично розв'язали Радянському Союзу руки.Іншим засновком нашої зовнішньої політики було збереження могутності Великої Британії та Франції як членів Атлантичної унії. Проте ми співпрацювали з Радянським Союзом, завдаючи, певне, непоправної шкоди позиціям Великої Британії та Франції на Близькому Сході і у світі в цілому. Незалежно від вигод, що крилися в їхній військовій авантюрі, після її початку наш життєвий інтерес полягав у її швидкому й повному успіху.Наша зовнішня політика, принаймні останніх років, засновувалася на тому, що наша здатність до ядерної відплати є достатньою для захисту власних інтересів мирними засобами. Однак ми щойно стали свідками раптового й повного краху західної позиції під впливом фактичного російського ультиматуму.Це найбільш лиховісна недоля з усіх, що кидає на майбутнє темну тінь: якщо Радянський Союз продовжує захищати та просувати свої інтереси, застосовуючи силу або погрожуючи нею, тоді як ми утримуємося від неї, аж доки вона не буде застосована проти нас, то чи не розкладаємо ми на рáти шлях капітуляції, який від безвиході може закінчитися ядерною війною?»Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко